Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Давила, Малуші стало дуже страшно. Досі вона чула, що він одних милує, а інших карає, - так і мусить діяти Володимир, він на те й князь, - але як може він карати Давила, Тура - людей, які життя свого не шкодували заради нього, які вірили й надіялись тільки на нього?! Ні, ні, це не він робить, це діє Гора, невже ж він цього не знає, не бачить?.. Малуша вирішила йти до сина-князя.

Перед вечором біля воріт Гори зупинилась жінка. Вона йшла, либонь, з самого низу, від Дніпра, бо стомилась, важко дихала. Стара, немічна, вона стала біля воріт і довго не могла промовити й слова.

- Що тобі треба, жоно? - запитали сторожі, що стояли біля воріт.

- Ой людоньки, людоньки, - бідкалась вона. - Мені треба бачити князя Володимира.

Високий, вгодований гридень Брич, що був старшим сторожі, посміхаючись, запитав:

- А хто ж ти єси, жоно, що так хочеш бачити князя? Жінка трохи знітилась, подивилась гостро на Брича й відповіла:

- Я рабиня... Смердянка...

- Що ж тобі до князя? - продовжив Брич.

- Про те я говоритиму тільки з ним... Пустіть-бо, пустіть, а там скажу князеві...

Тепер уже всі сторожі засміялись. Але вони обірвали сміх - до воріт наближався Вовчий Хвіст, сторожі розступились перед головним воєводою князя, відчинили ворота.

Проте воєвода не пішов одразу на Гору, зупинившись на воротях, він чув, як жінка, що стояла перед сторожею, просила:

- Пустіть мене, гридні, на Гору, до князя.

- Та хіба ж з тобою говоритиме князь?!

- Говоритиме... Я мушу з ним говорити...

І вона пробивалась до воріт, хотіла вийти на Гору.

- До чого ж уперта ти, жоно, - вже суворо заходились її умовляти сторожі. - До нашого князя не кожен і боярин доступить...

- Ви мене тільки пропустіть у ворота, а вже там я доб'юсь до нього, - твердила жінка. І знову вони сказали:

- Ти, жоно, нічого не знаєш. Якщо б і пустили тебе, то є сторожа за ворітьми, перед теремом княжим, у сінях терема... Хто тебе до нього допустить?

Старший сторожі Брич уже загримів:

- Одійди, жоно, від гріха... Куди тобі, смердянці, до василевса? Не дратуй мене, жоно, бо, коли розгніваюсь, велю гридням гнати тебе.

- А я не піду! - запалилась жінка. - Не руште мене, не піду...

Воєвода Вовчий Хвіст, що все стояв на воротях, ступив назад, подивився па жінку, на сторожу.

- Навісна, безумна! Женіть-бо її звідси, гридні! Гридні підняли киї.

- Тікай!

І Малуша - стара, немічна Малу та, що стояла перед княжою сторожею, - зрозуміла, що марно вона, ідучи сюди, думала й сподівалась, що їй пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...

Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й добивались, дуже важко було і їй під щитом брата свого потрапити сюди, але в сто крат важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить, владує князь-василевс.

Малуша не стала більше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала ворота, їй не було до неї - матері - ніякого діла, тепер уже Малуша нічого не може зробити - немає Давила, забили ще багато людей.

Але не тільки це турбувало й краяло серце Малуші - сторожа біля воріт, сторожа на стінах, сторожа біля терема, сторожа в сінях - отак усі нібито стережуть князя-василевса, тільки біля серця його сторожі немає, душі її сина ніхто не охороняв.

Починало темніти. Трохи зігнута в спині, стара вже, немічна жінка тихо спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона в цю вечорову годину, що боялась, а відтак і не призналась, не пішла ніколи до сина-князя. Тепер вона зрозуміла, що повинна була це зробити, - боже, боже, як багато могла б розповісти тоді мати Володимиру! Може, адже все може бути, він би і жив не так, не ховала б його від людей сторожа. Нині ж уже пізно, та й не могла вже нічого зробити Малуша. Їй важко, невимовне важко, але що вона - смердянка, убога черниця, жінка, яких множество, тьма...

А він?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою стіною, за ворітьми, коли до нього не може доступить ніхто, і вона - мати?!

Жінка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як і куди йде, сльози застилали очі, серце колотилось у грудях, підгинались ноги...

1

1

Ніч... Князь Володимир спочивав на ложі своєму, поруч ще одно ложе - цариці Анни. У теремі, за розчиненим вікном, скрізь на Горі тихо. Спати, тільки спати.

Але князь Володимир не спить - він лежить, розплющивши очі, дивиться на тьмяні обриси палати, образи на стінах, за вікно, де крізь гілля дерев видно всіяне зорями небо.

Все, як було колись, - та ж спочивальня, ті ж стіни, вікно, і зорі за ними все ті ж - вони пливуть і пливуть у вічному круговороті - яскраві, може, трохи кволіші, ніж раніше, і дерева під вікном ті ж, може, буйніші тільки, вищі...

Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь, роки дають себе знати - немає давньої сили, менше здоров'я, кволішає рука.

Проте не це турбує й не дає спати князеві Володимиру - в нього болить серце, весь час неспокійна душа, увесь час, як хмари й зорі за вікном, пливуть, пливуть, бентежать душу думки.

Здавалося, чого б турбуватись, непокоїтись князеві? Він досягнув, чого хотів: Русь знають нині всі в світі, їй ніхто не загрожує та й не може загрожувати - спи спокійно, княже-василевсе, спи!

Ні, він не може спати. Неспокійно на його душі, перед очима князя Володимира встає ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, він бачить і бачить його одверте, щире, спокійне навіть перед смертю обличчя, чує й чує його слова: "А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки... У мене, княже, нічого немає в світі, я аки птах, що гнізда не має..."

Князь Володимир встає з ложа, підходить до вікна, дослухається... Тихо, дуже тихо, але йому здається, що ось-ось серед ночі пролунає крик - так квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з світом, людина.

"Ні, його не скарають цієї першої ночі, - думає