Мішель Монтень - Проби

Бо те, до чого змушує закон,

Я б і не став охотою сповняти.

Теренцій, Брати, III, 202

До чого мене спонукає конечність, того мені не хочеться, бо всякий наказ дає більше втіхи тому, хто його віддає, ніж тому, хто його виконує. Валерій Максим, II, 2, 6.I я знаю таких, які доходять у цьому до явної несправедливості: вони охочіше дарують, ніж повертають, охочіше позичають, ніж платять, і найзахланніші до тих, з ким зв'язані найтісніше. Я йду своєю стежкою, але не дуже далекий від цього.

Я настільки люблю скидати з себе тягар яких би то не було обов'язків, що іноді заносив собі до прибутку різні вияви невдячності, нападки і недостойні вибрики з боку тих, для кого, за уподобаннями і в силу випадкового збігу обставин, відчував якусь дружню прихильність, бо я розглядаю їхні ворожі дії і їхні промахи як щось таке, що цілком погашає мій борг і дає змогу мені вважати себе за поквитаного з ними. І хоч я й далі плачу їм данину зовнішньої шани, накладену на нас громадською благопристойністю, все ж я немало зберігаю на цьому, бо, роблячи з примусу те саме, що робив і раніше, подвигнутий чуттям, і тим самим трохи послаблюю напругу і стурбованість моєї внутрішньої волі (мудрому потрібно стримувати пориви своєї приязні, як стримують біг коня. Цицерон, Про дружбу, 17), яка у мене надмірно наполеглива і бентежна, принаймні для людини, не охочої, щоб її турбували; і ця ощадливість до певної міри надолужує шкоду, завдану мені недосконалістю тих, з ким мені доводилося стикатися. Мені, звісно, прикро, що вони втрачають у моїх очах, але зате і я не дуже в програші, бо не вважаю себе за зобов'язаного віддавати їм такою ж мірою свою уважність і відданість. Я не ганю того, хто менше любить свою дитину, бо вона вкрита лупою чи горбата, і не тільки тоді, коли та підступна і злісна, а й тоді, коли вона просто нещасна і жалюгідна (сам Господь у такий спосіб знецінив її і визначив їй місце нижче від природного), аби лише в цьому охолодженні чуттів дотримувалася міра і належна справедливість. Як на мене, кровна близькість не згладжує вад, навпаки, вона їх, радше, випинає.

Отож, наскільки я знав пуття у мистецтві виявляти благодіяння і платити вдячністю за те, що вони тобі надані — а це мистецтво тонке і вимагає великого досвіду, — я не бачу довкола себе нікого, хто до останнього часу був би незалежніший, ніж я, і менше за мене у боргу перед ким би то не було. Та й узагалі, нема нікого, хто був би в цьому такий же чистий перед людьми, як я.

Не знав він, сердешний, високих порогів.

Верґілій, Енеїда, XII, 519

Пер. Михайла Білика

Державці надмірно одаряють мене, якщо не віднімають мого, і вони творять мені достатньо блага, коли не завдають мені зла; ось і все, чого я від них хочу. О, який же я вдячний Пану-Богу за те, що йому було угодно, щоб усім моїм здобутком я був зобов'язаний винятково його милості, а також ще за те, що він утримав усі мої борги цілком за собою. Як ревно молю я святе його милосердя, щоб і надалі я не був зобов'язаний кому-небудь надмірно великою вдячністю!

Благодатна свобода, що так довго вела мене моїм шляхом! Хай же вона доведе мене до кінця! Я намагаюся не мати ні в кому пильної потреби. Лиш на тебе вся моя надія. Теренцій, Брати, III, 168. Ця річ доступна всякому, але вона легше досяжна для тих, кого Господь позбавив конечності боротися з природними і насущними нуждами.

Важко і небезпечно всілякими несподіванками залежати від чужої волі. Ми самі — а це найнадійніше і найбезпечніше наше пристановище — не надто у собі певні. Я не маю нічого, окрім мого я, але й цією власністю я як слід не володію, і вона, до того ж, мною частково запозичена. Я намагаюся виховати в собі гарт, що найважливіше — байдужість до ударів долі, щоб я мав на що опертися, якби вся решта мене покинула.

Гіппій з Еліди, дружачи з музами, запасся не тільки ученістю, щоб у разі необхідності з радістю припинити спілкування з усіма іншими, і не тільки знанням філософії, щоб привчити нашу душу вдовольнятися собою і, якщо так повелить її участь, мужньо обходитися без радощів, що приносяться ззовні; він, крім того, був настільки передбачливий, що навчився готувати собі їжу, стригти собі бороду, шити собі одяг та взуття і виготовляти всі потрібні йому речі, аби, наскільки змога, розраховувати винятково на себе і позбутися сторонньої допомоги.

Куди вільніше і охочіше користуєшся благами, даними тобі іншими, у тому разі, якщо користування ними не викликається сумною і пильною потребою і якщо у твоїй волі і в твоїх можливостях досить засобів і способів обійтися і без них.

Я добре себе знаю. І все ж мені важко собі уявити, щоб десь на світі існували щедрість така шляхетна, гостинність така щира і некорислива, які не здалися б мені сповненими чванства і самодурства і були б вільні від нальоту докору, якби доля змусила мене до них звернутися. Якщо давати є знамено владного і гордого, то приймати є знамено підлеглого. Свідоцтво тому — виражена в образливому і глумливому тоні відмова Баязета від присланих йому Тимуром подарунків.

А ті подарунки, які були запропоновані від імені султана Солимана султанові Калькутти, породили в останньому таку велику лють, що він не тільки рішуче від них відмовився, заявивши, що ані він, ані його попередники не мали звичаю приймати чиїсь дари, а, навпаки, вважали за свій обов'язок щедро їх роздавати, та ще й кинув до льоху послів, що приїхали до нього зі згаданою метою.

Коли Тетида, говорить Аристотель, запобігає перед Юпітером, коли спартанці запобігають перед атенцями, вони не освіжають у їхній пам'яті те хороше, що вони для них зробили, нагадування про що завжди неприємне, а згадують благодіяння, які ті виявили їм самим. Особи, які, як я бачу, користуються без сорому послугами всіх і кожного, зобов'язуючись тим самим перед ними, цього б, звичайно, не робили, якби розуміли, як усі розумні люди, що означає зв'язувати себе обов'язками: їх, певне, можна іноді оплатити, але розрахуватися по них — годі. Це — болісні окови