Мішель Монтень - Проби

вносить сюди свої власні. Я не втручаюся ні в правопис — єдине моє бажання, щоб не відступали від загальноприйнятого, — ні в пунктуацію: я мало обізнаний як з тою, так з тою. Коли мене позбавляють всякого сенсу, я не дуже-то про це журюся, бо тут з мене знімається принаймні відповідальність; але де його спотворюють або вивертають на свій власний лад, як це часто трапляється, там мене, можна сказати, остаточно занапащають. Принаймні, якщо те чи інше судження скроєне не моєю міркою, порядна людина має вважати його не моїм. Дізнавшись, який я мало старанний і своєрідний, всякий легко повірить, що я охочіше продиктую ще стільки Проб, аби лиш не закабаляти себе переглядом цих ради внесення в них дрібних виправлень.

Я вже казав, що, зійшовши у найглибшу рудню, щоб добувати цей новий метал, я не тільки позбавлений близького спілкування з людьми інших норовів, ніж мої власні, й інших поглядів, що згуртовують їх в особливу групу і відчужують від решти, але я наражаюся на небезпеку з боку тих, кому рішуче все дозволено і хто в таких поганих взаєминах з правосуддям, гірше за які і уявити собі годі, що й робить їх вкрай нахабними і розпусними. Якщо врахувати всі стосовно мене обставини, я не бачу нікого серед нас, кому відстоювання законності обходилося дорожче, ніж мені, беручи до уваги і втрату можливих винагород, і прямі збитки, як кажуть наші правники. І хоча інші роблять у цьому сенсі куди менше, ніж я, в чому неважко переконатися на точних терезах, вони все ж корчать із себе зухів, хвалячись своєю різкістю і гарячністю.

Являючись домом, у всі часи незалежним, широко одвідуваним і відкритим для всіх (бо я не дозволяв себе спокусити і поставити на службу війні, в яку найохочіше втручаюся тоді, коли вона якнайдалі від мене), дім мій заслужив всенародну любов і вдячність, і було б важко ганити мене на моїй купі гною; і все ж я вважаю за позитивне і рідкісне диво, що він усе-таки зберігає, сказати б, свою незайманість — адже в ньому ні разу не лилася кров і він ні разу не зазнав потопу і пограбування, попри таку тривалу хуртовину, стільки перемін і хвилювання по сусідству зі мною. Сказати по щирості, людина мого душевного складу могла б звільнитися від свого гарту і незламності, якими б вони не були; але наїзди, і ворожі наскоки, і переміни, і мінливості воєнного щастя поряд зі мною до останнього часу більше загострювали, ніж пом'якшували настрої мого краю, і вони і досі загрожують мені всілякими небезпеками і нездоланними труднощами.

Я вивертаюся, але мені не до вподоби, що це вдається радше із щасливої випадковості, а не завдяки захисту з боку правосуддя, і мені не до вподоби, що я живу не під затінком законів, а під іншою охороною, ніж та, яку вони повинні забезпечувати. Становище принаймні таке, що я на добру половину, як не більше, існую завдяки чужій доброзичливості, а це для мене утяжлива залежність. Я не хочу бути вдячним за свою безпеку ні доброті і благодії сильних світу сього, які рачать відгороджувати мене від насильств і дати мені свободу дій, ні простоті звичаїв моїх попередників чи особисто моїх. Ну, а якби я був іншим? Якщо мої вчинки і бездоганність мого поводження накладають на моїх сусідів та родичів щодо мене певні обов'язки, то просто жахливо, що вони мають право вважати себе поквитаними зі мною, зберігаючи мені життя, і право сказати: «Ми залишаємо йому змогу вільно справляти богослужбу в його домовій капличці, хоча решту церков в окрузі ми розорили і зруйнували; ми даємо йому змогу розпоряджатися його майном і його життям, бо і він, коли це необхідно, оберігає наших жінок і наших биків». У нашому домі так повелося вже здавна, і похвали, що розточували колись Лікургу, який був у своїх співгромадян нібито за головного скарбника й охоронника їхніх гаманців, якоюсь мірою поширюються і на нас. Між тим, по-моєму, треба, щоб ми жили під захистом права і влади, а не завдяки чиїйсь вдячності чи милості. Скільки сміливих людей воліло розпрощатися з життям, ніж бути ним комусь завдяченим. Я уникаю брати на себе які б то не були зобов'язання, а надто ті, які зв'язують мене повинністю честі. Для мене нема нічого дорогоціннішого, ніж одержаний мною дар; ось чому моя воля потрапляє в заклад до всякого, хто дістав мою вдячність, і ось чому я охочіше користуюся тими послугами, які можна купити. Мій розрахунок цілком правильний; за останні я віддаю тільки гроші, а за всі інші — самого себе.

Узи, накладені на мене чесністю, здаються мені набагато незручнішими і тяжчими, ніж судове силування. Мені куди легше, коли мене душать за посередництвом нотаря, ніж при моєму власному. Хіба це справедливо, що моє сумління відчуває себе скованішим у тих випадках, коли мені виявляють беззастережну довіру? За інших умов моя добропорядність нікому нічого не винна, бо ніхто їй нічого не позичав: хай звертаються до всіляких забезпечень та гарантій, надаваних поза мною. Мені було куди простіше вирватися з полону казематів і законів, ніж із того полону, де тримає мене моє слово. Щодо своїх обіцянок я делікатний до педантизму і тому, чого б то не торкалося, намагаюся, щоб вони були, наскільки змога, непевними й умовними. Навіть тим із них, які самі по собі не важливі, я надаю невластиву їм вагу з упертого намагання незмінно пильнувати моє правило; воно мені заважає і обтяжує мене, і при цьому ради себе самого, а не в ім'я чогось іншого. Ба більше, якщо, затіваючи ті чи ті справи, навіть особисті і в яких я вільний діяти на свій розсуд, я розповідаю кому-небудь про мій задум, мені починає здаватися, що віднині вже не маю права від нього відступатися і що повідомити про нього кому-небудь іншому — означає поставити його собі в непохитний закон; мені здається, що, кажучи, я тим самим даю обіцянку. Ось чому я рідко ділюся моїми намірами.

Присуд, ухвалений мною мені самому, куди суворіший і жорстокіший від судового вироку, бо судді застосовують до мене ту саму мірку, що й до всіх, тоді як лещата мого сумління цупкіші і нещадніші. Я не дуже ревно виконую свої повинності, до яких мене зневолили, якби я їх не мав. Праведний учинок по-справжньому праведний лише тоді, коли він добровільний. Цицерон, Про обов'язки, І, 9.