Джозеф Хеллер - Пастка-22

— Йосаріане, я пишаюсь тобою, — проникливо вигукнув він. — Справді пишаюсь. Ти собі не уявляєш, який я радий, що не все в твоєму житті зводиться до сексу. Ти маєш принципи. Звісно, що в мене є доньки, і я дуже добре розумію, про що ти говориш. Ми знайдемо цю дівчинку, навіть якщо доведеться перевернути догори дном ціле місто. Ходімо.

Йосаріан з Майлом Майндербайндером помчали у штабній машині синдикату «М і М» до управління поліції, де зустріли смаглявого неохайного комісара з тоненькими чорними вусиками і в розстебнутому мундирі, який залицявся до огрядної жінки з бородавками і двома підборіддями, коли вони зайшли до його кабінету. Він привітав Майла з виразом щасливого подиву, низько вклонився і шаркнув ногою з такою непристойною улесливістю, ніби Майло був якимсь елегантним маркізом.

— Ах, marchese[47] Майло, — з нестримною радістю проголосив він, виштовхуючи за двері повну обурену жінку, навіть не дивлячись на неї. — Чому ви не попередили, що збираєтесь прийти? Я би влаштував для вас великий прийом. Заходьте, заходьте, marchese. Ви майже перестали до нас навідуватися.

Майло знав, що не можна гаяти ні хвилини.

— Привіт, Луїджі, — сказав він, уривисто, майже грубо, кивнувши головою. — Луїджі, мені потрібна твоя допомога. Мій друг шукає дівчину.

— Дівчину, marchese? — задумливо чухаючи щоку, сказав Луїджі. — У Римі багато дівчат. В американського офіцера з дівчатами не має бути проблем.

— Ні, Луїджі, ти не зрозумів. Це дванадцятилітня незаймана дівчинка, яку він мусить знайти негайно.

— А, так, тепер зрозуміло, — втямив Луїджі. — Незайману доведеться трохи пошукати. Але якщо він почекає біля автовокзалу, куди приїздять дівчата з села шукати роботу, я...

— Луїджі, ти далі не розумієш, — огризнувся до нього Майло з такою брутальною нетерплячістю, що поліцейський комісар почервонів, підскочив, став струнко і заходився спантеличено застібати мундир. — Ця дівчинка — друг, давній друг нашого дому, і ми хочемо їй допомогти. Вона ще дитина. Десь бродить у цьому місті зовсім одна, і ми мусимо знайти її, поки хтось її не скривдив. Тепер ти розумієш? Луїджі, для мене це дуже важливо. У мене є донька такого ж віку, як ця дівчинка, і зараз для мене немає нічого важливішого за порятунок цієї бідолашної дівчинки, поки не пізно. Ти допоможеш?

— Так, marchese, тепер я розумію, — сказав Луїджі. — І я зроблю все, що в моїх силах, аби її знайти. Але сьогодні ввечері в мене майже немає людей. Сьогодні всі мої люди пробують перекрити канали, якими надходить нелегальний тютюн.

— Нелегальний тютюн? — перепитав Майло.

— Майле, — тихо застогнав Йосаріан із завмиранням серця, враз відчувши, що все пропало.

— Si, marchese, — сказав Луїджі. — Прибутки від нелегального тютюну такі великі, що контролювати контрабанду майже неможливо.

— Чи справді такі великі прибутки від нелегального тютюну? — жваво цікавився Майло, його іржаві брови жадібно вигнулись, а ніздрі нюхнули повітря.

— Майле, — гукнув до нього Йосаріан. — Не забувай про мене, добре?

— Si, marchese, — відповів Луїджі. — Прибутки від нелегального тютюну дуже великі. Контрабанда — це наше національне лихо, marchese, воістину національна ганьба.

— Це правда? — спитав Майло зі стурбованою усмішкою і побрів до дверей, немов зачарований.

— Майле! — скрикнув Йосаріан й імпульсивно кинувся йому навперейми. — Майле, ти мусиш мені помогти.

— Нелегальний тютюн, — пояснив йому Майло з виразом епілептичної жадоби, наполегливо вислизаючи від нього. — Пусти мене. Я мушу ввозити нелегальний тютюн.

— Не йди, поможи мені знайти її, — благав Йосаріан. — Нелегальний тютюн зможеш ввозити завтра.

Та Майло оглух і далі добивався до дверей, невідпорно, хоч і не напористо, спітнілий, очі в нього гарячково блистіли, мовби в сліпій одержимості, з тремтячих губ стікала слина. Він тихо застогнав, ніби від якоїсь ледь чутної, підсвідомої муки, не перестаючи повторювати: «Нелегальний тютюн, нелегальний тютюн». Йосаріан врешті-решт відступився з дороги, побачивши, що сперечатися з ним безнадійно. Майла вмить не стало. Комісар поліції знову розстебнув свій мундир і зі зневагою глянув на Йосаріана.

— Чого вам тут треба? — холодно спитав він. — Хочете, щоб я вас арештував?

Йосаріан вийшов з кабінету і, минувши у коридорі дебелу жінку з бородавками і подвійним підборіддям, яка вже поспішала назад, збіг сходами в темну, як домовина, вулицю. Майла ніде не було видно. Ніде не світилося. Безлюдний тротуар кілька кварталів круто здіймався вгору. Кінець довгого брукованого підйому горів вогнями широкого проспекту. Поліційний відділок містився майже в самому низу; жовті лампочки при вході сичали в вогкому повітрі, мовби змокрілі смолоскипи. Ішов холодний дрібний дощ. Йосаріан повільно побрів угору. Невдовзі він опинився перед затишним, привітним рестораном з червоними оксамитовими шторами на вікнах і голубою неоновою вивіскою біля дверей: РЕСТОРАН ТОНІ. СМАЧНІ СТРАВИ ТА НАПОЇ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. Слова на голубій неоновій вивісці дещо здивували його, але тільки на мить. Жодне викривлення вже не здавалось йому ненормальним у химерній, спотвореній реальності, що його оточувала. Верхи скошених будинків укладалися в якусь чудернацьку, сюрреалістичну перспективу, і вулиця здавалась перехнябленою. Йосаріан підняв комір і запнув поли свого теплого вовняного пальта. Ніч була сира й холодна. З темряви виринув босоногий хлопчик у тоненькій сорочечці і тоненьких дрантивих штанцях. Його чорне волосся потребувало стрижки не менше, ніж стопи — черевиків і шкарпеток. Його хворобливе личко було бліде і сумне. Він ішов мокрим хідником, ноги його неприємно м’яко чвакали в калюжах, і Йосаріана охопила така пронизлива жалість до злиденності цієї дитини, що хотілося вгатити кулаком у це бліде, сумне, хворобливе личко й одним ударом вибити з нього дух, бо він нагадував Йосаріану про всіх блідих, сумних і хворобливих італійських дітей, які того ж таки вечора потребували стрижки, черевиків і шкарпеток. Він примусив Йосаріана подумати про калік, голодних і змерзлих чоловіків і жінок, і про всіх німих, покірних, самовідданих матерів з заціпенілими поглядами, котрі того ж таки вечора годували своїх немовлят, знечулено виставивши своє захололе вим’я на той самий холодний дощ. Корови. Мов на команду, мимо пройшла мати-годувальниця з немовлям у чорному веретті, і Йосаріанові закортіло вгатити і їй, бо вона нагадала йому про босого хлопчика в тоненькій сорочечці та тоненьких дрантивих штанцях і про всю тремтливу, одурманюючу злиденність у цьому світі, який ще ніколи не дав досить тепла, їжі й справедливості нікому, окрім