Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

вогнем, і пан Мартин, не маючи спочинку від нестерпного болю ні вдень ні вночі, зовсім звівся.

На другий день після приїзду Арсена йому, видно, ввірвався терпець, і він заволав:

— О найсолодший пан Єзус, врятуй мене альбо візьми мою душу! Але прошу — не муч!.. Адже видиш — то вже така біда чоловікові, що ліпше — кінець!..

Якуб довго дивився на гулю, потім почав мовчки длубатися в своїх речах. З ремінного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вістрям.

— Треба різати, — сказав тихо.

Дід Онопрій скрушно похитав лисою головою:

— Гей–гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тіло, Якубе. Зачекаємо, поки сама прорве… Розрізати ніколи не пізно, вашець. От чи зашиєм потім? Зачекаймо, кажу тобі!

Якуб завагався. Але Спихальський гарячково прошепотів:

— Ріж, Якубе! Ріж до дзябла! Все єдно смерть…

— Але ж то дуже боляче, голубе, — почав умовляти його дід Онопрій.

— і так не легко… Юж вшисткі сили стратив, терплячи… Але мам сподіванку, же єдну хвильку лютого болю пережию, най його мамі!

Арсен узяв його на руки — виніс на двір. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасіці бджоли. З–над Сули повівав запашний осінній вітрець. Пан Мартин вдихнув його на повні груди — і закашлявся. Бризки крові упали на широкий дерев’яний тапчан, на якому він сидів, підтримуваний Арсеном.

Пан Мартин не сказав нічого. Тільки по змарнілій жовтій щоці поволі поповзла одинока сльоза і загубилася в давно не стриженому обвислому вусі.

Якуб зняв пов’язку. Проти сонця велика, мов слива, ґуля на спині пораненого блищала зловісно–багрово.

— Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобі Аллах!

В Якубових руках блиснув ножик.

Жінки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав із сінешніх дверей. Арсен міцніше притиснув до себе Спихальського, поклав його голову собі на плече. Дід Онопрій тримав великий шмат білого полотна і горнятко з маззю.

Якуб стиснув зуби — твердо провів ножем по гулі. Спихальський ойкнув — і затих. Із рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан.

— Аллах екбер! Куля! — вигукнув радісно Якуб. — Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись!

Він витер ганчіркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з його обличчя не сходив радісний усміх. Спихальський і собі усміхнувся. Взяв кулю, потримав на долоні, оглянув зі всіх боків, а потім міцно затиснув у кулаці:

— А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижию — привезу в дарунок пані Вандзі… Скажу: «На, малжонка, дарунок від турського султана, най би був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзі агарянській…» Ух, як мені ниньки стало любо! Юж не пече під лопаткою… Дзенькую бардзо тобі, пане Якубе… Якщо і помирати доведеться, так не страшно… Бо легко мі стало… Ожиємо єще, панове, ожиємо!

— Слава Богу, йому полегшало, — прошепотів дід Онопрій, намазуючи шмат полотна коричневою маззю і прикладаючи до рани.

Спихальський облизав пошерхлі губи і витер долонею спітнілого лоба. Йому й справді зразу стало легше. І вперше за багато днів у його серці загорілася маленька іскорка надії. Він попросив, щоб його віднесли знову в хату. Йому захотілося спати.

3

Спокій, радість і дух закоханості поселилися у білій хатині над тихою Сулою. Обидва поранені — і Роман, і пан Мартин — поволі видужували. Прозора медова осінь з черленим золотом гаїв, бабиним літом і неповторними запахами опеньок, кисло–терпкої калини та приємного гіркуватого димку на городах довго була тепла, суха і сприяла поправці недужих. Роман швидше став на ноги, а пан Мартин до самої Пилипівки лежав у ліжку, та гострий блиск очей і, головне, вуса, які поступово — не знати якою силою — знову почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кінчиках, кольору і пружності, що змушувала їх пнутися вгору, свідчили про те, що справи поляка пішли на краще.

Він навіть закохався. У Стеху. Розумів, що безнадійно, але нічого не міг подіяти з собою. Мимоволі глипав ніжним поглядом на дівчину, випинав груди, підкручував вуса. Краса Стехи не на жарт запала в око вразливому і вдатному до кохання шляхтичеві. Однак дівчина ніби не розуміла всього того й не помічала палких, як думав сам пан Мартин, поглядів. Вона шукала синьо–волошкові очі Романа і з радістю пірнала в них.

Тоді ображений пан Мартин відвертався від Стехи і розпочинав розмову з старою Звенигорихою і дідусем Онопрієм. Улюбленою темою їхніх розмов були пригоди Арсена в Туреччині та інших далеких краях. Про них Спихальський умів розповісти мальовничо і з захопленням. Звичайно, якщо в хаті не було Арсена.

— Ваш син, паніматко, то єсть найперший у світі лицар! — вигукував пан Мартин. — В одному бою біля турецької річки Кизил–Ірмак ми з ним удвох поклали щонайменше сотню яничарів! Арсен накидався на них, як лев, як гепард, — і кришив, бив, розтинав їх шаблюкою до самого пояса, нєх буду проклятий, якщо брешу!.. А на морі! О, виділи б ви, як він змагався з розлютованою стихією! Три доби тримав стерно, поки не доправував корабель до берега… Потім нас вшисткіх визволив з неволі агарянської, нечестивої… Привів до рідної землі і тутай, під Чигирином і на Дніпрі, хоробро бився з нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду кажу, як Бога кохам!

Звенигориха схлипувала, радіючи і страхаючись за сина. Дід Онопрій гладив почервонілу від хвилювання лисину. А Стеха аж світилася від захоплення! От який у неї брат!

Але як тільки Спихальський кидав знову на неї ніжний погляд, дівчина відверталася або виходила з хати.

Роман теж відвертався, щоб пан Мартин не помітив у його очах веселих іскринок сміху. «Ну й пан Мартин, пан Мартин, — думав дончак. — Славний ти чолов’яга! І вдатний до всього: і ворога бити, і горілочку пити, і впопад добре слово мовити… А от накидати оком на Стеху — тут тобі, пане Мартине, зась! Тут ти облизня піймаєш, їй–богу! Дай–но тільки мені зовсім видужати — так і зашлю сватів до Стехи… Славна дівчина!.. І нікуди я вже з–над Сули не поїду: ні на Дон, де в мене ні кола ні двора, ні в рідне сільце під Тулою, де Трауерніхт з мене живого шкуру спустить!» І він крадькома ніжно поглядає на Стеху, милуючись її красою.

Арсен найчастіше проводив дні зі Златкою і Младеном. Младен зовсім видужав і поривався у Болгарію. Затримували його різні причини: спочатку рана, потім