Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

- Вони хочуть його всиновити.

Тиша висне каменем. Я дивлюсь на Міргана, який вперся поглядом в підлогу і стискає щелепи. Глибоко дихає, роздуваючи ніздрі.

- Вони разом підійшли до тебе? – вимовляє оманливо м’яко.

- Ні, тільки Айвен. Вона сказала, що зуміє вмовити Патріка і що нам позашлюбна дитина лише заважатиме, коли з’явиться законний нащадок. Мірган, ти знав про це?

- Ні. І якби вона спитала в мене, то не посміла б підходити до тебе. – відповідає він крізь зуби і різко встає.

Полегшення накочує хвилею, і невидима рука відпускає моє серце. Я голосно видихаю і Мірган обертається. Обличчя його темніє ще більше. Він різко крокує до виходу з кімнати, але коло дверей зупиняється і повертається.

- Аво. Я б ніколи не віддав нашого сина. Я розумію… що поводився не найкращим чином і в тебе є причини мені не довіряти. Але навіть якби ми не були разом… я б ніколи не привласнив собі право вирішувати долю дитини, не спитавши її матір. Рей зобов’язаний життям тобі. Ти зберегла і народила його, жертвуючи добрим ім’ям і своєю подальшою долею, і я не зробив нічого, щоб полегшити це.

Я швидко встаю і підхожу до Міргана.

- Ти теж беріг його, - м’яко нагадую, поклавши руку на груди. – Він зобов’язаний життям і тобі. Важко бути батьком, не знаючи навіть про існування дитини, тобі немає за що відчувати провину. Пробач мені. Пробач, що я засумнівалась. Мені важко довіряти, адже мій власний батько не надто переймався моєю думкою, приймаючи рішення про мою долю. Я звикла, що чоловіки чинять так, як вигідно, укладають політичні союзи і не беруть до уваги чиїхось почуттів.

- Моя провина, що я не одружився з тобою одразу ж, як взнав про Рея, - похмуро заперечує він.

- Якщо пригадуєш, я тобі відмовила.

- Я не надто наполягав.

- Мірган, бути дружиною чоловіка, закоханого в іншу – не надто завидна доля. Я рада, що все сталось саме так. Що те, що між нами - не з примусу…

Він переводить подих і напруга стає меншою. Ми знову в обіймах. Мірган проводить долонями по моїй спині.

- Поїдемо завтра до нього? – питає, заглядаючи в очі. – Мені подобається мій син, і я бачу в ньому схожість з тобою…

- Оце навряд, - тихо сміюся. – Він твоя копія…

- Ні, неправда. Зовні він, можливо і виглядає так. Але погляд у нього твій, і вираз обличчя…

Я пригортаюсь тісніше, обвиваю руками його талію і Мірган у відповідь притягує мене ближче, притуляється щокою до волосся…

- Я поговорю з Айвен завтра. І з Патріком. Сьогодні, мабуть, не варто… я занадто злий і вони вже піднялись до себе. Але наш син залишиться тільки нашим сином.

- Мені шкода Айвен… і я навіть її трохи розумію…

- Вона не мала права обговорювати такі речі за моєю спиною, - карбує Мірган. – Мій син ні в чому не потребуватиме, байдуже як його сприйматимуть – бастардом чи ні. Та він не буде рости, знаючи, що рідні батьки від нього відмовились.