Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

тіло, але відчув, як щось подалося під моїми пальцями. Секунду по тому, як я доторкнувся до нього, я почув шарудіння, ніби чоловік у кріслі щось прошепотів до мене, і труп розсипався на порох, який осів в одязі та між дротом, а потім піднявся вгору чорною хмарою, що зависла між мурами в’язниці, яка ховала його стільки років. Я подивився на сліди від праху на своїх пальцях, піднісши їх до обличчя, і здмухнув зі шкіри те, що залишилося від душі Рікардо Сальвадора. Коли ж я підняв погляд, то побачив, що Дієґо Марласка, його тюремник, стоїть у дверях камери з моїм рукописом для хазяїна в руці та з вогнем в очах.

– Я прочитав рукопис, поки чекав вас, Мартін, – сказав Марласка. – Чудова робота. Хазяїн добре винагородить мене, коли я передам йому цей твір від вашого імені. Визнаю, що я ніколи не спромігся б розгадати цю загадку. Я зупинився на півдорозі. Мені приємно переконатися в тому, що хазяїн зумів знайти мені наступника з більшим талантом.

– Відійдіть.

– Я співчуваю вам, Мартін. Повірте, я справді вам співчуваю. Я ціную вас, – сказав він, діставши з кишені якусь річ, схожу на руків’я зі слонової кістки. – Але я не можу дозволити вам покинути цю кімнату. Настав час, щоб ви зайняли місце бідолашного Сальвадора.

Він натиснув на кнопку на ручці зі слонової кістки, і ніж із двосічним лезом зблиснув у темряві.

Він стрибнув на мене з лютим криком. Лезо ножа розпанахало мені щоку й устромилося б у ліве око, якби я не встиг відхилитися вбік. Я впав на спину на підлогу, укриту дрібними кістками та порохом. Марласка схопив руків’я ножа обома руками й навалився на мене, натискаючи на ніж вагою всього свого тіла. Лезо ножа зупинилося за два сантиметри від моїх грудей, бо правою рукою я схопив Марласку за горло. Він повернув голову, щоб укусити мене за зап’ясток, і я вдарив його в обличчя лівою рукою. Він майже не звернув уваги на цей удар. Його опанувала лють, яка пересилювала й здоровий глузд, і біль, тож я знав, що він не випустить мене живим із цієї камери. Він напав на мене з такою силою, яка здавалася неможливою. Я відчув, як кінчик ножа проколов мені шкіру. Я вдарив його знову, вклавши в цей удар усю свою силу. Мій кулак наче вистрелив йому в обличчя, і я почув, як затріщали кістки його носа. Суглоби моїх пальців намокли від його крові. Марласка знову заревів, не відчуваючи болю, і занурив ніж у моє тіло на глибину сантиметра. Гострий біль шпигнув мене в груди. Я вдарив його знову, намагаючись поцілити йому в очі пальцями, але Марласка підняв підборіддя, і мої нігті вгородилися лише йому в щоку. Цього разу я відчув його зуби під своїми пальцями.

Я занурив руку йому в рот, роздерши йому губи й вирвавши кілька зубів. Я почув, як він завив, і його натиск на мить ослаб. Я відкинув його вбік, і він упав на підлогу; його обличчя перетворилося на криваву маску, що тремтіла від болю. Я відкотився від нього, благаючи, щоб він не підвівся. Наступної секунди він потягся до ножа й став спинатися на ноги.

Він затиснув ніж у руці й кинувся на мене з оглушливим криком. Але цього разу він не заскочив мене зненацька. Я вхопився за ручку ліхтаря й пожбурив його йому назустріч. Ліхтар влучив йому в обличчя, і гас розлився на очі, губи, горлянку й груди. Він загорівся відразу. За якісь дві секунди все його тіло ніби загорнулося у вогненний плащ. Його волосся випарувалося вмить. Я побачив, як зблиснули ненавистю його очі з-під вогню, що пожирав йому повіки. Я схопив рукопис і вибіг звідти. Марласка ще тримав у руці ніж, коли спробував вибігти за мною з тієї проклятої кімнати, і впав долілиць на купу старого одягу, що спалахнув відразу. Омахи полум’я перестрибнули на сухе дерево шафи та на меблі, звалені під стіною. Я вибіг у коридор і все ще бачив, як він іде за мною, виставивши перед собою руки й намагаючись дотягтися до мене. Я добіг до дверей, але, перш ніж вийти, зупинився поглянути, як полум’я пожирає Дієґо Марласку, який люто гупав кулаками в стіни, що загоралися від його доторку. Вогонь уже перекинувся на книжки, розкидані в галереї, і перебіг на штори. Вогняні змії вже виповзали на дах, облизуючи рами дверей та вікон, плазуючи сходами до кабінету. Остання картина, що закарбувалася мені в пам’яті, – це як той проклятий чоловік упав навколішки в кінці коридору, остаточно втративши марні надії свого божевілля, а його тіло перетворилося на смолоскип із плоті та ненависті, який поглинув ураган вогню, що невтримно шаленів у будинку з вежею. Тоді я відчинив двері й побіг сходами вниз.

Кілька людей із кварталу вже зібралися на вулиці, побачивши, як перші омахи полум’я вислизнули з вікон. Ніхто не звернув на мене уваги, коли я віддалявся вниз вулицею. Незабаром я почув, як вибухнули вікна кабінету й, обернувшись, побачив, що вогонь із ревом обіймає розу вітрів у вигляді дракона.

Незабаром я вже був біля бульвару Борна – ішов проти потоку городян, які бігли, задерши голови й втупивши погляди у яскраве вогнище, що облизувало своїми червоними язиками чорне склепіння неба.

25

Того вечора я востаннє відвідав книгарню «Семпере та син». Табличка «Зачинено» висіла на дверях, але, підійшовши, я побачив, що всередині ще горить світло й Ізабелла стоїть за прилавком сама-одна, утупивши погляд у грубу книгу рахунків, яка, судячи з виразу її обличчя, повідомляла, що стара книгарня доживає свої останні дні. Проте, бачачи, як вона кусає олівець і чухає собі кінчик носа вказівним пальцем, я зрозумів, що, поки Ізабелла буде тут, книгарня не зникне. Присутність дівчини врятує її, як урятувала мене. Я не наважився порушити цю мить і стояв там, дивлячись на неї й намагаючись, щоб вона не помітила моєї присутності, усміхаючись у душі. Зненацька, ніби прочитавши мої думки, вона підняла погляд і побачила мене. Я підняв руку, вітаючи її, і побачив, що, попри всі її зусилля стримати сльози, вони наповнили її очі. Вона згорнула книгу й вибігла з-за прилавка, щоб відчинити мені двері. Вона дивилася на мене так, ніби не могла повірити, що це я.

– Той чоловік сказав, що ви втекли… що ми більше ніколи вас не побачимо.

Я зрозумів, що Ґрандес приходив до неї.

– Я