Панас мирний - Повiя, Панас мирний

Біля його і їх хата. Невже та довга будівля, над котрою висить на хмизині пляшка, її колись оселя? Місце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвіртку, а прямо з улиці; там, де колись у неї був квітник, рожа високо піднімалася угору, барвінок слався по землі, тепер голе бите місце, і замість вікон — двері у хату. Рудий жид стоїть на порозі і прикро позирає на їх Невіру, що так прудко котить шляхом. Що то він, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сі прочани не звертають до його шинку?

Христю ще більша туга пройняла, коли вона уздріла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хаті — жид шинкар, а в душі — християни… Хіба не правда? Свята правда! Он куди воно ішлося, он до чого привела її сліпа доля. І це після того, що вона перетерпіла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!

Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високі гори та глибокі яри. Тільки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, під котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землі, де батько-мати, де всі уже не одну сотню літ лежать та тліють? І для сього жити, для сього мучитись, терпіти?! «Ох, життя, життя!» — зітхнувши, прошептала вона і склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвівша квітка додолу, так гнеться її тонке стебло.

Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нікому слова не проронила, ні до кого не обізвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар'янівки, та й до самого Куту не розгиналася. Ні широке поле, прикрите промінням западаючого сонця, ні дрімучий ліс коло Куту, ні самий Кут хороший, як картина, не підвели її голови важкої, не зняли на себе її похмурого погляду. Коли на серці лежить важкий камінь, коли в душі темнота і тільки одні думки, як сичі, заводять свої страшні заводи, то і краса світова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.

Їй ще тяжче стало дома, ще безодрадніше, коли вона глянула на свою клітку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогі убори. А тут ще і Оришка підогріває: то забіжить з одного боку, прикро погляне, то з другого — допитується, чи сподобалося у Мар'янівці.

— Аякже. Сподобалося, сподобалося! — одказувала Христя, щоб хоч чим-небудь одмогтися від Оришки.

Та така й та, щоб від неї одмогтися.

— Що тепер у ній гарного? Побачили б ви її літ тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селі. Що за весело було у панському дворі — хліб свій, горілка своя, музика своя… Їж, пий, хоч розпережися, а гуляй — скільки твоєї мочі! І людей тоді менше було, і люди кращі. Усе вкупочці, одно одного держалися. А пішло що накриво, коли хто почне одлучатися — пан зараз на сторожі. І вже винувате не просися і не молися.

І Оришка весело повідала Христі, кого і коли на стайні били, кого у дибки садили, кого у москалі завдали. Як одній жінці за крадіжку молока присудили цілий вік носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончареві зробити. Як матір чорної Ївги, коли дізналися, що вона непутня виходила заміж, — сам пан і дізнавався, — присудили обстригти, обмазати дьогтем і обтикати пір'ям і так водити голу по селу. Люди казали, від того у неї така чорна і дочка уродилася.

То були страшні споминки, гіркі перекази. Христя аж жахалася від їх, а Оришка — байдуже… Її очі горіли, старе лице займалося радістю, їй, видно, весело було згадати свої молоді літа, ті давні випадки, від котрих Христина кров холола в жилах.

— Отак-то колись було! і добре було. Старший між людьми був, котрий здержував їх. А тепер — усе те розлізлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пішло врозтіч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний… Кожний так і стереже другого, як би насісти, обаранити, одняти. Не розберешся у такій сутанині, хто свій, хто чужий. Всі чужі, кожен сам собі!

Так повідала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у світлиці перед самоваром і потягаючи солодкий чай. Христя сиділа, зігнувшись над своїм стаканом, слухала ті сумні приповістки, і перед її очима розстилалося ще непривітніше, ще гірше життя. З давнього-давну і до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячів, сотнів тисяч тих, кого сліпа доля обдарила своїм щастям. Яка ж вона? Колись-то були одні пани, а тепер… тепер багачі, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами і неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.

— Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? — обізвався Кирило, увіходячи до їх у хату.

— А твоє яке діло? Сам дурний, то й усіх робиш дурними, — гарикнула на нього Оришка.

— Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухні та й обридло мені слухати. Піду, думаю, хоч спиню трохи.

— Звісно, за панства було краще! Звісно, за його було! Ти жив собі десь за двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворі, побачив, що там було. Де тепер є так, як тоді було?

— Що, тепер водять з глечиками жінок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? — спитався спокійно Кирило.

Оришка так і приснула:

— Так і слід було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж і крадіжка всьогосвітня. Хто тепер не краде? І мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить.

— А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матір мазали? — усміхнувся Кирило.

— Зате ж і повій тих наплодилося! — гарикнула знову Оришка.

Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. Повій, повій — аж свистіла їй у вуха та назва. Це і вона повія. Так, так… повія. Віється по світу без притулку, пристановища, від одного до другого.

— А тоді їх хіба мало було? — питає покійно Кирило.

— Тоді