Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

входити у смак, як ви ото проміняли мого парахфіянина на якусь жалюгідну пару риб'ячих кісток! Я хотів би, знаєте, ще якийсь день чи два чинити свою божеську волю, перш ніж відпустити нашого старого Дрейкпекера на волю.

— А я ні, — мовив Лауреат. — Я радий, що позбувся цієї посади. Ми знайшли його безпорадним, викинутим на берег, а залишили в печері, де він може бути корисним; він був рабом божим, а став слугою короля. Який він шлях обере далі, то вже його справа. Ми добре зробили, допомігши йому стати на свій путь, — хіба цей вчинок не гідний богів? Та й крім того, — закінчив він, — ти не мав собі клопоту, чим би оце його зайняти, як я, а інакше б не скаржився; я був радий знайти йому роботу. Якщо ми колись доберемося до наших золотих міст, то моє місто буде республікою, а не теократією, та й у мене немає жодного бажання бути його правителем. Принаймні цього Дрейкпекер мене навчив.

Бертран усміхнувся.

— Ви не так довго були хазяїном, тому так і кажете, пане! Гадаєте, щойно я опинюся в себе в храмі, то буду забивати собі голову всілякими догматами та декреталіями? То все робота для дрібноти — священників, кліриків і решти подібних. А Бог нічого не робить, а лише сидить собі, вдихаючи фіміам, рахує свої грошики та ласує собі дівками.

— Я так гадаю, що твоє правління на Небесах довго не триватиме, — зауважив Ебенезер.

— А воно довго і не треба, — відказав слуга.

За деякий час ліс став рідшати, і на заході крізь дерева вони побачили розчищене поле доволі значних розмірів, на якому росли ряди зелених, широколистих, незнайомих їм рослин. Тільки-но Ебенезер це побачив, як його серце забилося частіше.

— Поглянь-но туди, Бертране! Це не збіжжя дикунів! — Він схопив одного з провідників та вказав йому на поле. — Як це у вас називається? — запитав він голосно, немов гадаючи, що, як підвищить голос, його буде легше зрозуміти. — Що це таке? Це англійці засадили це поле?

Хлопчина зрадів, вловивши знайоме слово і закивав.

— Англійці. Англійці.

Потім він вдався до подальших пояснень, але з усього того Ебенезеру вдалося розібрати тільки слово тютюн.

— Тютюн? — запитав він. — То це тютюн?

— Як так може бути? — здивувався Бертран.

— Зрештою, це не так уже й дивно, — мовив Лауреат. — Капітан Паунд зазвичай плавав на широті Азорських островів, що добігає аж до Віргінських мисів, і на будь-якому острові на цій паралелі був би такий самий клімат, як і у Віргінії, хіба не так?

Бертран тоді поцікавився, навіщо зграї піратів марнувати свій час, займаючись рільництвом.

— У нас немає доказів того, що вони пірати, — нагадав йому Ебенезер. — Вони так само можуть бути пачкарями, що перевозять дур-зілля, яких, за словами Генрі Берлінґейма, існує чимало, або ж це просто чесні плантатори. І це нам дає надію, правда?

На обличчі Бертрана можна було прочитати протилежні почуття, але перш ніж він встиг їх висловити, обоє хлопчаків жестом наказали їм мовчати. Усі четверо потайки, залишаючи позаду останні дерева, рухалися через лісок, прямуючи туди, де на півночі ліс уривався біля берега річки, а на заході його прорізала дорога, мощена дерев'яними колодами. Було чутно звуки людської діяльності, що долинали до них з великої, складеної з колод будівлі, схожої на комору, яка, поза сумнівом, була вислідом праці білих людей і тяглася від дороги вглиб лісу; за вказівкою своїх провідників, вони підкралися до задньої стіни і з цього зручного місця із серцями в п'ятках могли безпечно спостерігати за дорогою, що вела до річки.

— О Боже! — прошепотів Ебенезер. Гомін, який вони чули, — якесь гуркотіння та монотонний спів — зчиняли мурини, що працювали групами по троє осіб; босі та голі по пояс, вони котили величезні дерев'яні бочки по дорозі до пристані, щось при тому наспівуючи. На пришибі, що тягнувся від берега, стояв гурт людей — простоволосі, босі, вдягнені в подерту одіж з вибіленого шкотського сукна; попри свої засмаглі обличчя та грубий зовнішній вигляд, вони явно не були варварами і мали європейське походження. Їхнє заняття аж ніяк не можна було назвати важким: вони стояли, обіпершись об палі, покурюючи свої люльки та передаючи по колу глека (приклавшись до якого, вони, після кожного ковтка, утирали свої роти волохатими руками), і дивились за тим, як негри, борюкаючись зі своїм вантажем, закочували його до двох барж, що стояли вздовж пришибу. Побачивши їх, Ебенезер зрадів, але ще більш дивовижним, настільки дивовижним, що, вздрівши це, він аж просльозився, було інше — посеред широкої річки, яка в тому місці була милі зо дві завширшки, на якорі стояло величне трищоглове судно з високою кормою, яке приймало вантаж з баржі, а з верхівки грот-щогли звисали складки червоного, білого та синього кольорів, котрі не могли бути нічим іншим, окрім прапора його королівської величності.

— Це ніякі не бандити, а чесні англійські плантатори! — засміявся Ебенезер. — Ми потрапили на якийсь острів у Індіях!

І попри те що решта супутників застерігала його, просячи поводитися тихо, він, зраділий, голосно закричав, вискочив на дорогу і, гукаючи й усіляко намагаючись привернути до себе увагу, побіг до пристані. Юні дикуни втекли до лісу, а зажурений Бертран залишився біля складу, з жахом спостерігаючи за тим, що ж буде далі.

— Земляки! Земляки! — гукав Ебенезер. Негри припинили наспівувати свою пісню та кинули роботу, щоб подивитися, хто це до них біжить, а білі чоловіки, почувши цей галас, здивовано повернулися. Це й справді було незвичайне видовище: худіший, ніж зазвичай, виснажений суворим життям, що йому довелося вести впродовж місяців на кораблі, Ебенезер біг, підстрибуючи, немов якийсь кудлатий журавель. Ноги його були босі та вкриті пухирями, сорочка та штани розідрані: стрижений і поголений, коли його викрали з «Посейдона», він відтоді відростив собі бороду та кучму на голові, і волосся, хоч і не дуже довге, було скуйовджене та недоглянуте. Якщо ж додати те, що він був більш засмаглим, ніж плантатори, і принаймні не менш брудним, то тоді перед нами постане справжній образ вигнанця, що зазнав кораблетрощі, а те, як він поспішав, виглядало ще ґротескніше, позаяк руки він тримав хрест-навхрест на грудях, де досі зберігалися пожмакані сторінки «Діярія».

— Земляки! —