Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

знову вигукнув він, добігши до пристані. — Скажіть-но що-небудь, аби я міг почути вашу мову!

Чоловіки перезирнулися; дехто стояв, переминаючись з ноги на ногу, а декотрі, почуваючись ніяково, затягнулись димом з люльок.

— Це якийсь божевільний, — припустив один з них, і перш ніж він встиг відступити, опинився в обіймах чужинця.

— То ви англійці! Слава Богу, ви англійці!

— Ану відійди!

Ебенезер зраділо вказав рукою в сторону моря.

— Куди прямує цей корабель, сер, якщо ваша ласка, ви ж бо англійці та християни?

— До Портсмута, разом з флотилією…

— Хвала Небесам! — він підстрибнув, ляснув у долоні та гукнув у бік складу.

— Бертране! Бертране! Це таки справді порядні англійські джентльмени! Ходи-но сюди, Бертране! І послухайте, англійці, що за диво! — сказав він, схопивши іншого плантатора, котрому не було куди тікати, оскільки позаду нього була вода, — на який це острів винесло нас море? Чи це Барбадос, чи далекі Антили?

— Ти що, свої мізки вже геть ромом заквасив? — буркнув плантатор, намагаючись звільнитися.

— Отже, Бермуди! — вигукнув Ебенезер. Він впав на коліна й обхопив руками прикриті штанами ноги співрозмовника. — Скажіть мені, що це Корву або якийсь інший острів, про який я ще ніколи не чув!

— Це ні те й ні інше, це взагалі ніякий не острів, — мовив плантатор. — Чи тобі повилазило, це лише сраний в біса Меріленд!

18

Лауреат платить за переправу через річку

— Меріленд! — Ебенезер відпустив штани своєї жертви та подивився назад у бік лісу, із якого він щойно з'явився, на поля, де ріс ще зелений тютюн, і на негрів, що, вишкіривши зуби, стояли біля своїх діжок. Обличчя його просяяло. Досі стоячи навколішках, він, немов громом прибитий, поклав праву руку на серце, а ліву підвів, простягаючи її до пагорбів, за якими вже починало сідати сонце.

— Всміхніться, ви, о благодатні пагорби та сонцем осяяні дерева! — звелів він їм. — Ваш солодкомовний співець, ваш Лауреат прибув, щоб оспівати вашу славу і красу!

Це були слова, які він склав декілька місяців тому на борту «Посейдона» для тої миті, коли зійде з корабля, гадаючи, що він, як Лауреат Меріленду, має якось поетично привітати свій край, щойно ступить на цю землю, щоб у його нових краян не залишилось жодних сумнівів у тому, що він поет до самісіньких кісток. Отож його немало роздосадувало те, що цю його першу публічну урочисту промову так весело зустріли слухачі, які враз вибухнули грубим і зневажливим реготом, ляскаючи себе по сідницях, хапаючись за боки, шмаркаючись, штовхаючи один одного ліктями, тицяючи своїми вузлуватими пальцями в Ебенезера та пускаючи вітри у свої грубі штани.

Лауреат змінив позу, звівся на ноги, дугою вигнув свої біляві брови, підібгав губи і сказав:

— Я більш не розсипатиму перли перед вами, приятелі мої. Глядіть-но, а то я накажу вашим хазяям, щоб вас усіх до одного висікли.

Він повернувся до них спиною і хутко пішов до Бертрана, який ніяково стояв біля входу на пришиб під допитливими поглядами муринів, що й собі мали з того втіху.

— Забудь свої мрії про золоті міста, Бертране: ти стоїш на благословенній землі Меріленду!

— Та я вже знаю, — мовив слуга зі скваснілим обличчям.

— Хіба ж це не рай? Поглянь-но туди, як призахідне сонце підсвічує ті дерева!

— Утім, я так гадаю, що цих ваших мерілендців і близько не підпустили б до двору короля.

— Ну, ну, хто ж зважиться звинуватити їх у тому, що вони нешанобливо до нас поставилися? — Ебенезер подивився на своє вбрання, а потім на Бертранове й засміявся. — Ну, хто в цьому може вгледіти Поета-лауреата? Та й зрештою, вони всього лише слуги.

— Хотів би знати, що то за хазяїн у них такий ледащо, що дозволяє їм пиячити в обід, — сказав Бертран з іронією. — Тут не можна винити Куассапелага…

— Цить! — застеріг поет. — Не називай його імені!

— Та я лиш хотів сказати, що розумію його.

— Ти тільки подумай! — дивувався Ебенезер. — Він був королем дикунів — індіян Меріленду! А Дрейкпекер… — він захоплено подивився на кремезних негрів, і тінь впала на його чоло.

Бертран зрозумів його думку, і йому на очі навернулися сльози.

— Як міг цей благородний красень бути рабом? А шляк би трафив ваш Меріленд!

— Не варто поспішати з висновками, — сказав Ебенезер, замислено погладжуючи бороду.

Упродовж усієї цієї бесіди англійці, яким не було чого робити, форкали й гиготали, сиплячи дотепами за їхніми спинами. Один з них — худий і жилавий, зморшкуватий старий паскудник з обрізаними вухами та клеймом на долоні, — човгаючи і кланяючись, підійшов до них і з удаваною послужливістю сказав:

— Ваша милість мусить вибачити нам нашу грубість. Ми до ваших послуг, мілорде.

— Що ж, хай буде так, — одразу відказав Ебенезер і, кинувши Бертрану тямущий погляд, зійшов на пришиб і звернувся до присутніх.

— Знайте ж, люди добрі, що хай би яким незграбним голодранцем я вам здавався, але я — Ебенезер Кук, призначений Лордом-правителем на посаду Поета-лауреата провінції Меріленд; я і мій слуга зазнали багато кривди, потрапивши до піратів у неволю і ледве уникнувши смерті у водяній могилі. Цього разу я не донесу про вашу поведінку вашим хазяям, але надалі вам слід виказувати більше поштивості, якщо не мені, то принаймні Поезії!

Цю промову вони зустріли оплесками та гучними вітаннями, а в Лауреата, який сприйняв це як вияв вдячності за свою поблажливість, на обличчі з'явилася доброзичлива усмішка.

— Ну, а тепер, — сказав він, — я не знаю, де саме в Меріленді я перебуваю, але мені треба негайно вирушати до Молдену на мою плантацію, що на річці Чоптанк. Мені потрібно чимось дістатися туди і треба, щоб хтось пояснив мені, у якому напрямку йти, позаяк я тут нічого в Провінції не знаю. Ви, приятелю, — провадив він далі, звертаючись до старигана з клеймом на руці, який говорив перед цим, — чи не відвезете ви мене туди? Я певен, що ваш хазяїн не заперечуватиме, коли взнає посаду вашого пасажира.

— Еге ж, ну то певно, що