Марк Лапкін - Отець всіх лис, Марк Лапкін

У всьому царстві з сірого піску, найбільше Олегу не вистачало можливості перекинутися з кимось хоч парою слів. У цій гнітючій тиші навіть його власна голова відмовлялася з ним розмовляти.

Скоро кроки всередині черги перестали бути важливою подією і перетворилися на рутинну, повторювану дію. Олег часом навіть промацував своє тіло, перевіряючи, чи не перетворюється він сам на ходячу тінь.

Черговий крок привів довгу чергу до підступів зруйнованого замку. Не можна було стверджувати напевно, чи бачив цей замок кращі дні, адже зроблений він із пісковика і стоїть посеред вітряної пустелі.

У стінах замку зяяли дірки і нічого, крім темряви, всередині них не проглядалося.

Тіні, що стояли попереду Олега, більше не були чорними всередині, навпаки, їхні серцевини складалися з найрізноманітніших кольорів. Що стосується продовження черги за ним - її більше не було. Олега зробили замикаючим.

Зі щілин у стінах замку прорвалося зелене світло, і черга рушила знову. Усього один короткий крок переніс Олега всередину затемненої зали з троном.

Велика кімната цілком була з сірого каменю, а до надламаного трону вела гармошка з вузьких сходинок.

На троні сидів велетень, закутаний у сіре. Його обличчя, руки і стопи ховалися в темряві його балахона, а на голові у велетня була гостра корона золотого кольору.

У цій короні була відсутня згода в пропорціях. Висока й крива, водночас вона була дуже тонкою. На десятках гострих зубців невпопад тулилися дорогоцінні камені всіх мислимих кольорів і форм.

Олег зробив ще один крок разом із чергою і перенісся прямо до підступів великого трону.

Уперше за третину вічності він почув щось нове. У його вуха проникав грайливий свист лісового птаха, а замість тіні попереду, він втупився в спину смаглявого чоловіка в темно-синій уніформі. Напевно цей чоловік раніше мав якийсь зв'язок зі служителями порядку або Отцем.

Відстань між ним і чоловіком була набагато більшою, ніж та, до якої звик Олег, тому він спробував скоротити розрив, зробивши широкий крок, але зупинив свою ногу в повітрі.

Він мало не штовхнув дрібну дитину в себе під ногами.

Дитиною виявилася дівчинка дошкільного віку. На зріст вона ледь дотягувала Олегу до пояса, і все ж якось встигла відростити собі дуже довге кучеряве волосся. Якщо випрямити всі її локони, то волосся дівчинки легко змогло б дотягнутися до посипаної піском підлоги.

Сама дівчинка була одягнена в коротке червоне пальто і калоші такого ж кольору. Руками вона міцно обіймала плюшеву іграшку, що виглядом була схожа на круглого собаку.

Зелене світло на мить заповнило замок, і черга зробила ще один крок. З цієї відстані Олегу нарешті вдалося зрозуміти звідки виходить цей прекрасний спів.

Коричнева пташка розміром із гіпопотама співала з вершини трону. Птах не сидів на місці, але за допомогою стрибків пересувався зліва направо і навпаки, попутно відкриваючи свій приплюснутий дзьоб.

Олег визирнув з-за плеча чоловіка і виявив, що вже рідна йому черга скоротилася всього до 4-х людей: сам він, дитина, цей чоловік і темношкіра молода жінка, одягнена в зелену сукню з широким картатим фартушком.

Жінка вдихнула грудьми і зробила одразу 4-ри кроки до трону, а всі інші, що стояли за нею в черзі, дозволили собі всього по одному.

Разом із людьми підтяглася і темрява, та мало не наступала замикаючому на п'яти. Сам Олег уже зрозумів - позаду нього прірва й уникнути аудієнції з королем велетнів у нього не вийде.

Тим часом жінка на початку черги взялася пальцями за сукню і застигла в реверансі гігантському трону. Велетень поки що ніяк на уклін не реагував, тож жінка обережно сповзла на коліна і з опущеною шиєю прийняла позу, що в її розумінні демонструє найбільшу покірність.

В очікуванні вироку жінка непомітно підраховувала складки на своїй сукні, аж поки тиша нарешті не розбилася об пташиний спів.

Початок пісні повторювався багато разів, наче співак перераховував щось і так усім відоме, але після короткої перерви спів перейшов на скрип, скрегіт та навіть стукіт, що підштовхнув жінку змістити руки з сукні та вже нервово зривати шкіру зі своєї п'яти.

Птах ще поворкував трохи, побухкав і раптово для всіх обірвав свою пісню.

Сірий рукав, що спочивав на кам'яному підлокітнику трону, неохоче піднявся, і з його чорноти вилізла кістлява рука зі зв'язкою з трьох ключів. Велетень відщипнув один і вказав цим ключем убік.

Коли та жінка повернулася у вказаному напрямку, в неї одразу вдарило приємне оку зелене світло.

Світло було видно кожному в черзі, але промені його торкалися виключно тієї, хто обрав стояти на колінах.

За якийсь час у жінки майже не залишилося шкіри на п'яті, і можна було стверджувати - подоба полярної аврори в стіні не надто її й вабить.

Коли ж настав час вставати, жінка поправила своє волосся і сукню, а Олег уже зрозумів, через яких людей йому доводиться так довго чекати своєї черги.

Перед тим як вирушити в дорогу, жінка зробила ще один ввічливий уклін у бік трону, і, кульгаючи на одну ногу, вона вирушила назустріч зеленому світлу. Дорогою вона іноді коротко поглядала на велетня і його птаха, а коли все ж дійшла до розлому в стіні, то не змогла собі відмовити в бажанні ще раз обернутися. Цього разу вона дивилася в бік короткої черги. Її погляд був до ознобу порожнім.