Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

та імператора-сонця. Я прибув сюди, щоб зайняти острів і перетворити

Його на військову базу. Кожен, хто стоятиме на перешкоді, буде знищений без жалю. Зрозуміло, союзнику? Тут немає місця для романтики. Ця дівчина — дочка їхнього головного вождя, а він мій ворог.

— Але вона моя наречена, а я ваш союзник!..

— Союзник? Ну, гаразд! Тоді знайте, що ми не ділимося з своїми союзниками рибою, яка потрапляє в наші сіті. І я вам раджу підібгати хвоста, бо я церемонитись не буду.

Він натиснув кнопку на столі. Увійшов ординарець і віддав честь.

— Відведіть цього юнака на кухню, — наказав капітан.

— Що це значить?

— А ви не розумієте? Досі ви були моїм союзником, а віднині — полонений.

— Але це нечесно!

— Мовчать! — тупнув ногою капітан, і губи його скривилися від люті. — Пусти свиню за стіл! Геть звідси!

Ординарець виштовхнув мене за двері й погнав до кухні.

IV

Все було ясно. Доки капітан розраховував заманити плем'я переговорами, я був йому потрібний, і він поводився зі мною, як із союзником. А зрозумівши, що переговори марні і я йому більше непотрібний, зробив мене своїм полоненим і відправив на кухню на «почесну» роботу, як і Стерна.

Ми з Стерном чистили й різали цибулю й картоплю, мили казани, миски, каструлі й склянки, виливали помиї, підмітали й мили підлогу, працювали з ранку до вечора. Але нас не так гнітила робота, як грубе ставлення кока Ясуди. То він нас лаяв за те, що нарізали картоплю великими шматками, то за те що малими. Після обіду, коли він відпочивав, ми мусили чергувати біля його ліжка і відганяти мух. Він знущався з нас так, як колись китайські мандарини знущалися з своїх рабів.

Стерн і раніше не любив корабельних поварів і не вважав їх за справжніх моряків, а тепер до Ясуди відчував подвійну ненависть, бо той був не лише поваром, а й нашим мучителем. Але Стерн загартував свою волю в морських бурях і, зціпивши зуби, терпів грубощі кока. Якось він сказав мені:

— Якщо всі японці такі, як ця гадина і як капітан Сігеміцу, японська нація мусить бути стерта з лиця землі.

— Нація ні при чому, Стерн, — заперечив я. — Японці — хороший народ.

— Ви ідеаліст, — дорікнув мені Стерн. — Занадто вірите в добро і в людей.

— Я вірю в народ.

— А хіба Ясуда і подібні до нього не народ?

— Ні, вони погані вівці в отарі…

— Тоді в японській отарі надто багато поганих овець, — сказав Стерн.

Він не приховував своєї ненависті до японців і, проходячи повз них, не вітався, а коли діставав стусана від офіцера чи боцмана, не удостоював негідника навіть поглядом.

Він сказав мені, що тільки раз бачив Зінгу, коли її привели на підводний човен, і нічого не знає про п долю. Він припускав, що вона замкнена в каюті капітана, але я знав, що там її не було. «Де Зінга і як їй допомогти? — питав я себе. — Хоч «би мені побачити її, поговорити з нею, заспокоїти!..»

Одного разу, переносячи із складу важкий ящик з макаронами, у вузькому коридорі, що вів до кухні, я зустрів Сміта. Він дуже схуд. Обличчя було бліде, зів'яле, заросле щетиною, щоки позападали, очі горіли, як у лихоманці, порвана сорочка лахміттям звисала з плечей, а куценькі штанці були вкриті плямами червоної і синьої фарби — мабуть, його примусили щось фарбувати.

— Що, і вас спіткала наша доля? — здивувався він. — Ви ж були союзником цих свиней?

— Переможці не потребують союзників, — відповів я.

— Погано, дуже погано! — зітхнув Сміт. — Якщо ці бандити захоплять Азію, а Гітлер — Європу, не минути лиха ні Азії, ні Європі…

– Європа не кінчається ні біля Ла-Маншу, ні під Сталінградом, — заспокоїв я його, — а Азія тягнеться не від Шанхая до Кантона, ні навіть до Тамбукту. Німці биті під Москвою і Ленінградом…

— Це правда? Хто вам сказав?

— Капітан підводного човна.

— Невже він визнав це?

— Він признався, що Москва і Ленінград в руках росіян.

— О, я день і ніч молитимуся російському богові! — вигукнув Сміт. — Через цього Сігеміцу я зненавидів усіх японців!

— Чому ви не підкупите його? — запитав я.

— А чим? Касетка з коштовностями лишилась на згарищі…

Кажуть, що нещастя зближує людей. І це вірно! Ось нас із Смітом спіткала одна доля, і ми вже не відчували взаємної неприязні. Більше того, він навіть почав молитися російському богові.

В другому кінці коридора з'явився ординарець капітана і кудись зник. Нам треба було розходитися.

— Не знаєте часом, де Зінга? — тихо запитав я,

— В арештантській каюті під цими східцями. Перші двері праворуч…

Він показав мені двері й пішов. Я відніс ящик у кухню, вислизнув, не помічений коком, і поспішив до східців. Там нікого не було. Я відчинив «вічко» арештантської камери і заглянув усередину. Так, Зінга була тут. Вона сиділа зіщулившись у кутку і мовчки дивилася на «вічко».

— Зінго! — тихо, ледь чутно прошепотів я.

Вона схопилася й підбігла до дверей.

— Андо, це ти? Врятуй мене, Андо! Врятуй мене!

— Спробую…

— Я тут помру, Андо!

— Потерпи ще трохи. Цієї