Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

— Жовті дияволи? Він так і сказав?

— Так, сер, вони так вас називають. Тоді я сказав їм: «Залиште мене живим, і я врятую дочку головного вождя».

— Дочка головного вождя? — стрепенувся капітан, пильно дивлячись на мене. — Ви знаєте її?

— Знаю, — відповів я.

— Чудесно, чудесно!.. А далі що відбулося?

— А далі я знову повторив тубільцям: «Якщо ви мене залишите живим, я попрошу жовтого вождя звільнити дочку тани Боамбо».

– І вони вам повірили й звільнили?

— Ні, звичайно! Вони не повірили і не звільнили мене. Тоді я попросив, щоб одвели мене до їхнього головного вождя, і вони погодились.

— З лиха та в біду! — буркнув капітан.

— Точно так. Побачивши мене, головний вождь розкричався: «Навіщо привели сюди білого диявола? Чому його й досі не з'їли?» А тубільці відповіли: «Ми саме збиралися засмажити його, коли почули, що жовті дияволи схопили твою дочку і повели на великий човен». Головний вождь ще дужче розлютився і закричав: «Так, жовті дияволи викрали мою дочку, але за це я жорстоко помщуся їм! Цей буде першою жертвою, — вказав він на мене. — Розкладіть вогнище і приведіть жовтих дияволів. Я голодний, як шакал…»

— Заждіть, заждіть! — зупинив мене капітан. — Хіба вони взяли в полон моїх солдатів?

— Так, вони привели п'ять ваших солдатів зв'язаними…

Капітан насторожився.

— Далі?

— Далі я сказав головному вождеві: «Якщо тана Боамбо залишить живими цих п'ятьох людей, я врятую його дочку». — «Як? — спитав мене вождь. — Як ти її врятуєш?» — «Я піду до жовтого вождя і скажу, що тана Боамбо поверне йому живими п'ять стрільців, якщо жовтий вождь звільнить його дочку». — «Ні! — відповів вождь. — Жовтий диявол зробив багато зла моєму племені. Вони наші вороги, а ми прощаємо нашим ворогам тільки тоді, коли засмажимо і з'їмо їх». — «Хай тана Боамбо добре подумає, перш ніж засмажити і з'їсти, — сказав я. — Якщо тана Боамбо не послухає мене, він ніколи більше не побачить своєї дочки». Але він не захотів мене слухати і наказав кинути нас у вогнище. Мене і п'ять ваших солдатів, його ненависть до вас була сильнішою за любов до власної дочки. Тоді втрутилася дружина вождя. Як кожна мати, вона впала до ніг чоловіка, заголосила, почала ламати руки й благати… Втрутилися й інші жінки, родичі вождя — ви ж знаєте, жіноче серце милостивіше за чоловіче, — і вождь здався. Він наказав погасити вогнище і послав мене сказати, що, коли ви відпустите його дочку, він звільнить п'ятьох ваших солдатів. А якщо ні, завтра тубільці засмажать ваших солдатів і з'їдять їх.

— Так! — сказав капітан і міцно потер руки. — Добре, добре!.. Чудово! Головний вождь у моїх руках!

— Він у джунглях, і ви ніколи не піймаєте його, — заперечив я.

— Він сам прийде…

— Цього ніколи не буде!

— Тим гірше для нього і його дочки! — відповів капітан.

— А ваші солдати? — запитав я. — Не забувайте, що п'ять ваших солдатів…

— Не турбуйтесь про них, — перебив мене капітан і недбало махнув рукою. — В армії імператора-сонця є традиція: кожен солдат, який потрапив живим до рук ворога, не вартий життя. Ці негідники мусили вмерти як герої, а не здаватися живими. Вони зганьбили і свою, і мою честь. Хай їх з'їдять дикуни — це буде наукою для інших…

«Жахлива людина! — подумав я. — Без серця, без почуття. Що робити?» Я згадав, що капітан говорив про честь. Здавшись живими, його солдати зганьбили свою і його честь. Ну гаразд! І в мене є честь!..

— Я поклявся головному вождеві, — сказав я, — що його дочка буде звільнена, і тільки тоді він погодився залишити живими ваших солдатів і мене. Якщо ви її не звільните, головний вождь скаже: «Білий варвар збрехав. У нього немає честі. Всі білі й жовті варвари — люди без честі…

— Ви мене смішите, — сказав капітан і справді в'їдливо розсміявся. — Невже вам не байдуже, що подумає про вас цей дикун?

— Зовсім не байдуже. Моє уявлення про честь…

— Лишайтеся при своєму уявленні, — перебив мене капітан Сігеміцу, — а дочка головного вождя залишиться моєю полонянкою. Або її батько капітулює, або…

— Або що? — насторожився я.

— Ви багато хочете знати, союзнику! — іронічно зауважив капітан.

Розмова була закінчена. Зінга лишалася його полонянкою, а я «союзником». Це було принизливо.

— Пане капітан, треба звільнити цю дівчину! — знову звернувсь я до нього.

— Треба? — перепитав він, глянувши на мене через плече.

— Так, треба! — мій голос прозвучав зухвало.

— Чому?

— Тому, що вона моя наречена!

Він повернувся до мене і, вимушено посміхнувшись, сказав:

— Союзнику, я вам не вірю. Я знаю, що дикуни не заручаються і не одружуються. Це в них робиться просто.

— Вони заручаються і одружуються так, як і ми, — заперечив я. — І захищають свою честь ретельніше, ніж деякі цивілізовані люди.

Капітан свиснув од здивування, потім сказав:

— Не говоріть дурниць, союзнику. Ця дівчина — моя полонянка, і я поведуся з нею, як мені заманеться. Насамперед сфотографую її і вставлю в альбом на згадку. У мене є альбом з фотографіями дівчат різних країн: китаянок, монголок, малайок, навіть європейок. Справжня дикунка серед них — це буде оригінально, чи не так?

— Ви цього не зробите! — крикнув я обурений.

— А хто мені перешкодить, союзнику?

— Моя честь і ваша совість!

— Ваша честь, — він кисло посміхнувся. — Давайте говорити одверто. Я визнаю лише одну честь — честь на полі бою і лише одну совість — Японії