Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

- Не патякай казна-чого. Я зовсім не боюся. І ти знаєш, що я тебе не покину.

- Ні до чого це. Однак я помру.- І з уст Мелані знову зірвався стогін.

*

Повільно й навпомацки, немов стара бабця, Скарлет спустилася темними сходами, тримаючись за поруччя, щоб не впасти. Ноги в неї здерев’яніли й підгиналися з утоми та напруги, тіло бив дрібний дрож від холодного липучого поту. Насилу добулася вона до веранди й сіла на горішню сходинку. Спершись спиною на стовпець, вона тремтячого рукою розщібнула кілька гудзиків ліфа на грудях. Ніч тонула в теплій погожій темряві, і Скарлет напівлежачи втупилася просто себе, як знеможена буйволиця.

Було вже по всьому. Мелані не померла, і крихітне немовлятко чоловічої статі, що попискувало, мов кошеня, дістало свою першу купіль з рук Пріссі. А Мелані заснула. Як вона могла спати після цих страшних зойків і нездарної допомоги, від якої їй було більше мук, аніж користі? І як вона взагалі не померла? Щодо себе, то Скарлет була певна, що не вижила 6, маючи таку поміч. А от Мелані, коли все скінчилося, навіть змогла прошепотіти - правда, Скарлет довелося нахилитись до самих її уст, щоб розчути,- “Дякую”. І після цього заснула. Як могла вона заснути? Скарлет забула, що вона сама, народивши Вейда, теж відразу поринула в сон. У неї все повилітало з пам’яті. В голові у неї стояла порожнеча, і в світі навколо теж, і ніякого життя не було перед цим нескінченним днем, як і не буде опісля, а тільки важезна гаряча ніч, тільки її власне надсадне дихання з грудей, тільки піт, що холодними цівочками спливає з-під пахв до поясу, зі стегон до колін - липучий, глеюватий, остудливий.

Вона відчула, як віддих її, гучний і розмірений, переходить у судомне схлипування, але очі залишалися сухі й пекучі, немов їм уже ніколи не зронити ані сльозинки. Поволі й натужно вона нахилилась і задерла свої важкі спідниці до самих стегон. їй було водночас і тепло, й холоднувато, і липко від поту, а тіло приємно студив повів свіжого нічного повітря. Туманно промайнула думка: а що сказала б тітонька Туп, якби побачила, як вона розвалилася на веранді, задерши спідниці аж до панталонів? Але їй було начхати - і на це, і на все інше. Час зупинився. Може, вечір тільки-но запав, а може, вже й північ. Вона не знала, та й не хотіла знати.

Почулась хода згори, і у Скарлет промайнула думка: “А чорт би її побрав, цю Пріссі!” Потім ураз очі заплющились, і щось таке наче сон злягло на неї. А за якусь незмірну хвилю вона виринула з чорного забуття і раптом усвідомила, що поруч стоїть Пріссі й самовдоволено просторікує.

- А добре ми впорались, міс Скарлет. Навіть у моєї ма не вийшло б так справно!

Скарлет дивилась на неї з темряви, надто втомлена, щоб вишпетити її, чи насварити, чи дорікнути за численні провини - за те, що вона хизувалася вмінням, якого насправді не мала, що показала себе боягузкою, страшною незграбою і взагалі недотепою в скрутну мить, за те, що довго шукала ножиці, що розлила на постіль воду з миски, що випустила з рук немовля. А тепер вона стоїть і похваляється своєю вправністю.

І янкі ще хочуть звільнити негрів! Ото матимуть собі радість!

Вона мовчки напівлежала, спираючись на стовпець, і Пріссі, вловивши її настрій, тихенько пірнула в пітьму веранди. Збігла якась часина, дихання Скарлет вирівнялось, у голові проясніло, і з північного боку вулиці вона розчула тихі голоси й тупіт багатьох ніг* Солдати! Вона поволі сіла рівніше й обсмикнула спідниці, хоч добре усвідомлювала, що ніхто її не розгледить такої глупої ночі. Коли солдати - бозна-скільки їх сунуло, мов тіней,- порівнялися з будинком, вона озвалася до них:

- Стривайте, будь ласка!

Одна тінь виокремилася з гурту і підійшла до хвіртки.

- Ви відступаєте? Покидаєте нас?

Тінь начебто скинула капелюха й неголосно промовила з темряви:

- Так, мем. Ми відходимо. Ми останні покинули укріплення, десь за милю звідси.

- То ви… то армія відходить таки справді?

- Так, пані. Розумієте, янкі підступають.

Янкі підступають! Вона й забула про це. Грудка підкоптилась їй до горла, і вона не змогла сказати більше ні слова. Тінь подаленіла й злилася з рештою тіней, і тупіт ніг став завмирати в пітьмі. “Янкі підступають! Янкі підступають!” - ось що чулося в ритмі їхньої ходи, в раптовому гупанні її серця. Янкі підступають!

- Янкі підступають! - вереснула Пріссі, зіщулившись біля неї.- Ой, міс Скарлет, вони нас усіх переб’ють! Проштрикнуть багнетами! Вони…

- Та цить ти! - Жахала навіть думка про таке, а ще чути її, сказаною цим тремтячим голосом, було й зовсім нестерпно.

І знову Скарлет опосів страх. Що їй робити? Як урятуватись? Де шукати допомоги? Жодної близької душі не лишилося.

І раптом вона подумала про Рета Батлера, і страхи її трохи вляглися. Як це вежа не згадала про нього сьогодні вранці, коли гасала по місту, мов курка з відтятою головою? Вона його ненавидить, але він дужий і тямущий і не боїться янкі. І він ще в місті. Звичайно, вона ображена на нього і він говорив непрощенні речі того останнього разу. Але в таку хвилину, як зараз, це можна й знехтувати. Головне, що він має коня й бричку. І як це вона не згадала про нього раніше! Він може вивезти їх з цього приреченого міста, далі від янкі, куди-небудь, абикуди.

Обернувшись до Пріссі, вона заговорила в гарячковому поспіху:

- Ти знаєш, де живе капітан Батлер? У готелі “Атланта”?

- Знаю, мем, але…

- Так ото зараз же збігай туди й перекажи, що він мені потрібен. Нехай приїде якомога хуткіше з конем і коляскою або санітарним фургоном, якщо зможе роздобути. Скажи йому, що в нас немовля. І що я хочу, щоб він вивіз нас звідси. Іди. Тільки швидко!

Вона випросталась і злегка підштурхнула Пріссі, аби не барилася.

- Боже м’стивий, міс Скарлет! Таж темінь така, я боюся! Ану ж як янкі мене схоплять?

- Якщо ти чимдуж побіжиш, то наздоженеш солдатів, і вони оборонять тебе від янкі. Ну, швидко!

- Я боюся! А що, як кап’тана Батлера нема в готелі?

- То розпитаєш, де він. Невже й на це в тебе не стане глузду? Якщо його нема в готелі, заглянеш до бару на