Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

їй тіло. Вона без кінця переверталася то на один бік, то на другий, а потім ізнов з боку на бік.

Часом вона пробувала звестися на ліжку, але падала назад і знову починала крутитись. Попервах вона стримувалася, щоб не кричати, і накусала собі губи до крові, поки нарешті Скарлет, не втерпівши, кинула їй роздратовано:

- Та перестань, Меллі, корчити героїню. Хочеться кричати - кричи, і нема чого. Тебе ж ніхто не почує, крім нас двох.

Тим часом спливала пополуднева пора, і Мелані - хотіла вона виглядати героїнею чи ні - частіше стала стогнати, а то й скрикувати. Скарлет тоді затуляла обличчя руками, затикала вуха і, похитуючись тілом, бажала собі смерті. Хай уже будь-що, аніж безпорадно дивитись на ці муки. Хай уже будь-що, аніж сидіти тут на припоні, ждучи, коли з’явиться ця дитина, яка так довго не хоче приходити на світ. Сидіти й ждати, знаючи, що янкі вже, мабуть, біля П’яти Променів.

Вона щиро шкодувала, що свого часу не прислухалася до перешептів старших жінок, коли ті обговорювали чиїсь пологи. А треба було б! Якби вона більше цікавилась такими матеріями, то знала б тепер, чи затягуються у Мелані пологи, чи ні. Скарлет невиразно пригадувала, як тітонька Туп розповідала колись про одну свою приятельку, в якої перейми тривали цілі дві доби і яка так і померла, не розродившись. А що, коли й у Мелані це два дні триватиме? Вона ж така тендітна! І двох днів таких мук не витримає. Вона помре, яюцо пологи надто затягнуться. І як вона, Скарлет, тоді дивитиметься в очі Ешлі, якщо він ще живий, і як скаже йому, що Мелані померла, хоч вона обіцяла подбати про неї?

Спершу, коли наставали особливо сильні болі, Мелані хапала Скарлет за руку й стискала так міцно, аж суглоби тріщали. За яку годину руки у Скарлет так набрякли й побагровіли, що вона вже ледве могла ворухнути ними. Врешті вежа зв’язала два довгі рушники, двома іншими кінцями прикріпила їх до бильця ліжка в ногах, а вузол дала в руки Мелані. Та вчепилася в нього, як потопаючий за рятувальний круг - то тягла його щосили, то попускала, то шарпала. І весь час із полудня кричала, немов звірина, що конає у пастці. Вряди-годи вона випускала рушника з рук, безрадно потирала долоні й підводила на Скарлет розширені страждально очі.

- Кажи мені що-небудь. Будь ласка, що-небудь,- шепотіла вона, і Скарлет починала теревенити хтозна-що, аж поки Мелані знов хапалася за вузол з рушників і знов корчилася на ліжку.

Напівтемна кімната топилася в жароті, стогонах і дзижчанні мух, і час волікся такою повільною ходою, що Скарлет уже майже й забула, чи був коли ранок. їй здавалося, наче вона усе своє життя сидить у цій паркій затемненій і задушній кімнаті. Щоразу, як скрикувала Мелані, їй теж хотілося кричати, і вона до болю прикушувала губи, щоб не зірватись на істеричний вереск.

Раз вона почула, як Вейд навшпиньках піднявся нагору, пристав за дверима й захлипав:

- Вейд голодний!

Скарлет хотіла вийти до нього, але Мелані прошепотіла:

- Не залишай мене. Будь ласка. Без тебе я не витримаю.

Отож Скарлет послала вниз Пріссі, щоб розігріла рештки мамалиги від сніданку й нагодувала Вейда. Що ж до неї самої, то їй здавалося, що відсьогодні вона вже ніколи не зможе й кусника в рот узяти.

Годинник на поличці каміна зупинився, і Скарлет не уявляла, котра година, але коли задуха в кімнаті почала спадати, а сонячні промінці, які пробивалися крізь шпарини, притьмяніли, вона підняла штори. І тоді, на свій подив, побачила, що пора вже передвечірня, і багряна куля сонця зависає низько над обрієм. А вона ж боялася, що ця полуденна спекота довіку не мине!

Скарлет страшенно кортіло дізнатись, що діється в місті. Чи вже всі війська вийшли? Чи вступили до міста янкі? І невже конфедерати здадуть місто без бою? Потім з болем у серці вона подумала, як мало залишилося конфедератів і як багато солдатів у Шермана, та ще й добре вгодованих. Шерман! Ім’я цієї людини наганяло на неї такий страх, що куди там тому нечистому! Але тепер було не до роздумів, бо Мелані раз у раз просила то пити, то покласти холодного рушника на чоло, то віялом над нею помахати, то відігнати мух з обличчя.

Коли смеркло, і Пріссі, чорною марою снуючи по кімнаті, засвітила лампу, Мелані почала слабнути. І стала гукати Ешлі, знов і знов, наче в маренні, аж урешті розпачлива монотонність цих покликів так розлютила Скарлет, що вона ладна була заткнути рота Мелані подушкою. Може ж, лікар кінець кінцем таки прийде? Кали б уже швидше! Знову надія ожила у Скарлет і вона, обернувшись до Пріссі, наказала притьмом збігати до будинку Мідів подивитись, чи є там доктор Мід або його дружина.

- А коли його нема, спитай у місіс Мід чи в куховарки, що треба робити. І попроси когось прийти.

Пріссі прискоком збігла сходами і прудко чкурнула вулицею - Скарлет навіть здивувалася, звідки така жвавість у цього ледачкуватого дівчиська. Довгенько вона десь там ходила, а коли вернулася, то так, як і пішла - сама-одна.

- Лікаря не було вдома ціліський день. Може, він пішов з солдатами. А місте’ Філ упокоївся, міс Скарлет.

- Помер?

- Атож,- відповіла Пріссі, пишаючись принесеною новиною.- Талбот, їхній кучер, сказав мені. Його поранило…

- Але тебе я не задля цього посилала.

- А міс’ Мід я й не бачила. Куховарка каже, міс’ Мід обмиває його й обряджає, аби поховати, заки нема янкі. І ще вона каже, що як дуже допікатиме біль, тра покласти ножа під ліжко міс Меллі, і ніж розітне біль навпіл.

Ще мить, і Скарлет за таку помічну інформацію дала б їй знов ляпаса, аж це Мелані широко розплющила очі й прошепотіла:

- Дорогенька… Що, янкі підступають?

- Ні,- рішуче відповіла Скарлет.- Це Пріссі вигадує.

- Атож, мем, це я вигадую,- поквапилася підтвердити Пріссі.

- Вони таки підступають,- прошепотіла Мелані, не піддавшись на їхню оману і ховаючи лице у подушку. Голос її тепер був майже не чутний.

- Бідне моє дитя. Бідне дитя.- І перегодом: - Ой Скарлет, нізащо не лишайся тут. Забирай з собою Вейда й виїзди куди-небудь.

Саме так Скарлет і думала, але почувши ці думки, висловлені вголос, скипіла від сорому, наче її потайне боягузтво проступило у неї на