Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Стоп; далі ходу немає. Попереду лід. Звідки він міг узятися на такій глибині?

Стонор ретельно обстежив крижаний корок, що перепинив шлях, відколов шматок льоду, вдивлявся в іскристий, зеленкуватий злам.

— Ще одна загадка, Джеку. Цей лід, ймовірно, проник у виробку з поверхні. Значить, один зі вхідних отворів лабіринту було перекрито льодом. Найпевніше льодовиком, що заповнює тепер ущелину. Лід, як відомо, здатен текти. Потік твердого льоду, поступово рухаючись униз по виробках, затік до цих глибин. Але це означало б… — Стонор замовк, багатозначно поглядаючи на астронома.

— Що виробкам не десяток, а сотні років, — спокійно сказав Рассел.

— Ні. Це означало б, що виробки пройдені до останнього зледеніння Антарктиди, тобто кілька десятків тисяч років тому.

Рассел ворухнув бровою, але промовчав.

— Тебе це не дивує, Джеку?

— Сам висновок дещо дивує, але…

— Тс! Ти чув?

Обидва завмерли, прислухаючись. Щось схоже на шипіння донеслося здалека.

— Вітер?

Рассел застережно підняв руку. Шипіння повторилося ближче. Відтак почувся тихий шерех, що нагадував кроки.

— Це Тойво; ходімо мерщій, Джеку. Хелло, Тойво!..

— Тс! — сильна рука Рассела затиснула Стонорові рота. — Ні слова, Ральфе. Гаси рефлектор.

Їх огорнула пітьма.

— Джеку, ти з’їхав з глузду…

— Ні слова, — прошепотів астроном. — Тут значно більше незрозумілого, ніж ти гадаєш. Незрозумілого і, можливо, небезпечного…

Клацнув запобіжник автоматичного пістолета.

— Не важся стріляти, Ральфе. Ми ще не знаємо, що там.

Стонор опустив пістолет. У навколишньому непроглядному мороці тепер панувала абсолютна тиша.

Чекали довго. З лабіринту ходів більше не доносилося жодного звуку.

— Може, нам здалося, Джеку?

Рассел не відповів.

— Треба повертатися. На сьогодні досить.

— А Тойво?

— Можливо, він уже чекає нас у печері.

— Навряд чи.

Рассел увімкнув рефлектор. Назад ішли поволі. Зупинялися, прислухалися і знову крокували уздовж тонкого нейлонового шнура — єдиної нитки, що пов’язувала їх з виходом із підземного лабіринту.

У стінах темніли незліченні отвори — входи в бічні коридори. Одні відходили кудись у боки, другі вели вгору, треті круто спадали вниз.

Рассел крокував попереду, на ходу змотуючи шнур. Раптом астроном різко зупинився. Стонор зрозумів — щось трапилося.

— У чому річ?

Рассел обернувся. Засліплений світлом його рефлектора, Стонор зажмурив очі. Перше, що він побачив, коли розплющив їх, був кінець шнура в руках Рассела. Шнур був обірваний. У жодній з чотирьох виробок, що відходили від місця обриву, продовження шнура не було видно.

— Дуже дивно, — тихо сказав астроном, розглядаючи кінець шнура.

— Можливо, випадковий обрив? — невпевнено припустив Стонор. — Важко угледіти в цьому справу людських рук.

— Людські руки взагалі не розірвали б такий шнур. Він витримує навантаження у п’ятсот кілограмів.

Стонор спробував руками міцність шнура.

— Далебі, ти маєш рацію. Та все ж він розірваний. Що нам тепер робити?

— Шукати вихід.

— Але як?

— Залишайся тут, а я огляну розгалуження тунелю. У одному з них має знаходитися другий кінець шнура.

— Але ти можеш заблукати…

— Я захоплю шнур, що залишився у нас. Ми будемо зв’язані ним. Тримай обірваний кінець, Ральфе.

Рассел зник у лівому відгалуженні штольні. Через декілька хвилин він повернувся.

— Там зазубень. Тунель перекритий льодом. Тепер подивимося наступний.

— Зачекай Джеку, — тихо сказав Стонор. — Поки тебе не було, я… Одним словом, шнур не обірваний… Хтось перегриз його. Це пастка. У лабіринті ховаються якісь живі істоти.

Лоу довго морочився з ремонтом радіопередавача. Довелося міняти лампи і декілька пробитих конденсаторів.

— Можна подумати, що в нього поцілив такий самий розряд, як у Генріха, — пробурмотів метеоролог, відсовуючи убік купу замінених деталей. — Диво, якщо після такої операції він запрацює.

Передавач запрацював. Лоу задоволено гмикнув, натягуючи навушники, повернув ручку налаштування. І відразу ж у шерех далеких станцій увірвався пронизливий тенор лікаря:

— Крижана печера, алло, Крижана печера, чому не відповідаєте? Відповідайте! Переходжу на прийом.

«Ото розверещався», — з роздратуванням подумав Лоу, клацаючи перемикачами.

— Крижана печера слухає! — крикнув він у мікрофон. — Як у тебе справи, Червона Шапочко?

Вислухавши стривожений писк лікаря, Лоу коротко розповів, що трапилося.

— Ти певен, що він спить? — запитав після короткої мовчанки лікар.

Лоу мигцем озирнувся на Генріха.

— Спить із заземленням в обіймах і навіть ледь похропує… Не чуєш мене? Перешкоди? От чорт! — Лоу ляснув себе по чолі. — Забув про заземлення. Хвилину, Червона Шапочко, дещо треба доробити.

Метеоролог зняв навушники і під’єднав дріт до штиря заземлення. Почувся тріск — і зелене вічко передавача згасло. Передавач знову вийшов з ладу.

Лоу поспішно вирвав з гнізда шнур заземлення. На кінці шнура з тріском палахкотіла зелена іскра. В повітрі різко запахло озоном.

Метеоролог обтер долонею вологе чоло.

«Що це можуть бути за розряди? Невже доведеться повторити всю тригодинну роботу?»

Він обережно помацав долонею підлогу біля штиря заземлення. Здалося, що долоня відчуває поштрикування. А може, так відчувався холод?

Про всяк випадок Лоу зняв металеву пластинку з грудей Генріха, прислухався до дихання сплячого, спробував пульс. Дихання було рівним, пульс майже нормальним.

Лоу знову взявся за передавач. Цього разу вийшли з ладу лише запобіжники. Метеоролог швидко замінив їх і незабаром знову почув заклики лікаря:

— Крижана печера, алло, Крижана печера…

— Я тебе чую, Червона Шапочко… Нічого особливого. Згоріли запобіжники. До