Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Зачекайте, — раптом промовив Рассел.

Він нагнувся до акумуляторів і вимкнув світло. Стонор і Лоу, схилившись над Ковальським, перелякано відсахнулися.

Брови, волосся й борода поляка в темряві засвітилися яскравим фіолетово-синюватим світлом. Від його обличчя й одягу також струмувало світіння, але слабкіше. Здавалося, на койці розпростерта нерухома фосфоресціююча[179] примара.

Рассел знову увімкнув світло. Сяйво зникло.

— Якась чортівня, — невпевнено протягнув Стонор. — Боюся, що тут і Жиро буде безсилий. А як по-твоєму, Джеку?

— Нам, певна річ, невідома природа розряду, що уразив Генріха, — задумливо відповів астроном. — Однак треба спробувати.

Він узяв бляшанку з-під консервів, яка стояла біля примусу, розрізав її ножицями і розпрямив у плоску пластинку; від’єднав дріт заземлення радіостанції і приєднав його до пластини, відтак розстебнув хутряний комбінезон поляка й обережно торкнувся пластиною голих грудей. Почувся тихий тріск, що відразу урвався, тільки-но пластина щільно лягла на груди Генріха.

Рассел прикрив пластину комбінезоном і знаком підкликав Лоу:

— Тримайте.

Метеоролог без слів скорився. Рассел знову вимкнув освітлення. Тепер засвітилася не лише нерухома постать поляка, але й мідний дріт, що тягнувся до металевого штиря, глибоко вбитого в лід. Незабаром почав фосфоресціювати й лід навколо штиря. У міру того як фіолетова пляма на крижаній підлозі печери ставала ширшою, світіння тіла поляка почало слабшати.

— Все правильно, — неголосно сказав Лоу. — Молодчина, Джеку!

Клацнув вимикач. Спалахнула лампочка під крижаною стелею.

— Ловко придумано, — підтвердив Стонор, спостерігаючи, як зеленкувата блідість зникає з нерухомого обличчя поляка. — Розряд, без сумніву, йде в лід. Проте яка природа цього дивного ураження?

— І, головне, які будуть наслідки? — відзначив Лоу.

— Чи не здається тобі, Джеку, що це могли бути якісь земні струми, пов’язані з учорашнім надзвичайно інтенсивним полярним сяйвом? — запитав Стонор.

— Ні.

— Але тоді що?

— Не знаю.

— Марно примушувати астронома фантазувати, — сказав Лоу. — Краще фантазуй сам. Це твоя спеціальність, Ральфе.

— Не дотепно, — образився геолог. — І мусимо ж ми врешті-решт установити, що тут відбувається.

— Давайте краще перевіримо метод лікування, — запропонував Лоу. Він підніс руку до волосся поляка. — Не іскрить… Світло, Джеку.

У запалій темряві світіння тіла було вже майже непомітне.

— Здається, непритомність переходить у сон, — сказав Рассел, прислухаючись до дихання поляка.

— Чудово! Тоді викладай, де ти його знайшов, Джеку.

— За сто сімдесят метрів звідси, біля розгалуження штольні, прорубаної в рудній жилі.

— Біля розгалуження… штольні? — підняв брови Стонор. — Ти також вважаєш, що в жилі є стародавні виробки?

— Так. Ціла система виробок, що утворюють геометрично правильну мережу.

— Схоже, що на твоєму родовищі хтось уже колупався, Стоноре, — глузливо відзначив Лоу.

— Схоже, що ми всі поступово божеволіємо! — крикнув геолог. — Тут не може бути жодних гірських виробок. Розумієте? Жодних… Ми — перші люди, що проникли в цю частину антарктичного континенту.

— Тоді залишається припустити, що виробки пройдені пінгвінами або тими мавпоподібними примарами, які відвідали нас сьогодні вночі.

— Ким вони пройдені, спробуємо встановити пізніше, — сказав Рассел. — Один з наших товаришів ще знаходиться там. Ймовірно, з ним трапилося те саме, що з Генріхом.

— Джек має рацію, — спохмурнів Лоу. — Треба діяти, а не базікати. Стоноре, ми чекаємо твоїх розпоряджень.

— Один з нас мусить залишитися з Генріхом.

— Чудово… Залишайся ти, а ми з Джеком ідемо шукати Тойво.

— Але я хочу сам побачити те, що Джек називає виробками.

— Тоді командуй, а не балакай!

— Далебі, залишся ти, Фреде, — поспішно сказав Стонор. — До речі, треба полагодити передавач і встановити зв’язок з лікарем. Ніхто не зробить це краще від тебе.

— Слухаюсь, шефе. І забирайтеся мерщій під землю чи під лід, якщо завгодно, — ввічливо запропонував метеоролог, відкриваючи ляду крижаного тунелю.

— Як далеко ми спустилися, Джеку?

— Я розмотав близько п’ятисот метрів шнура. Якщо врахувати повороти, ми знаходимося метрів за чотириста по прямій від крижаної печери.

— Скільки шнура залишилося?

— Ще стільки ж.

Рассел і Стонор поволі спускалися похилим проходом, вирубаним у суцільній товщі лав. Чорні стіни виробки тьмяно блищали у променях рефлекторів.

— Тут поворот.

— Значить, ми йшли розрізом, що веде до сусідньої жили, Джеку. Ось і він сам. Дивися, майже чистий ураніт.

Стонор з силою вдарив молотком по гладкій стелі виробки.

— Хотів би я знати, — яким інструментом пройдені ці штреки? На жодній копальні я не бачив таких ідеально гладких стін. Можна подумати, що їх спеціально вирівнювали й полірували.

— Або прорізали чимось, що значно міцніше від цього каменю, — відзначив Рассел.

— Вражаюче й те, — продовжував Стонор, — що вони зовсім не схожі на стародавні виробки. Я бачив стародавні виробки в Нубії і в Тибеті. То були диявольські спіральні ходи, в які ледве могла протиснутися людина. А тут ідеальне планування, ювелірна обробка каменю, можна йти не згинаючись. Якби ми не знаходилися в центрі Антарктиди, я б сказав, що весь цей лабіринт пройдений не більше десятка років тому. Але, зізнатися, мені важко б назвати найультрасучаснішу копальню в Сполучених Штатах, на якій є такі досконалі підземні виробки. Тут бракує лише електрики. Навіть система вентиляції збереглася. Всюди відчувається струм свіжого повітря.

— Знову скрут і спуск униз.

— Схоже, що цьому лабіринтові не буде кінця, Джеку. Ми вже спустилися значно нижче від дна ущелини. Дивно, що не підвищується температура.

— Ймовірно,