Кассандра Клер - Місто кісток

– Ну, якщо твій батько справді тут, то де він? Його теж украв Валентин?

Очі Джейса блищали. Комір сорочки був розстібнутий, і вона помітила тоненькі білі шрами на ключиці, ніби тріщинки на гладенькій золотавій шкірі.

– Мій батько…

Двері, які Клері зачинила, зайшовши, розчахнулися, і до кімнати увійшов чоловік.

Це був Валентин. Його сріблясте коротке волосся виблискувало, наче відполірований шолом, і він виглядав непокірним. На його широкому поясі був закріплений довгий меч. Він взявся за руків’я меча.

– Ну як, ти зібрав свої речі? Наші Приречені можуть стримувати перевертнів тільки тро…

Побачивши Клері, він затнувся на півслові. Він не був з тих чоловіків, яких можна захопити зненацька, але Клері помітила здивування в його очах.

– Що це? – глянув він на Джейса.

Але Клері уже незграбно намагалася витягнути кинджал. Вона схопилася за ручку й високо здійняла його. Її очі були повні люті. Вона могла убити цього чоловіка. Вона б його убила.

Джейс схопив її за руку.

– Ні.

Клері не йняла віри:

– Але Джейсе…

– Клері, – твердо мовив він. – Це мій батько.

– Бачу, я завадив, – сказав Валентин сухим, як полудень у пустелі, голосом. – Сину, може, потурбуєшся сказати мені, хто це? Дочка Лайтвудів?

– Ні, – сказав Джейс. Він звучав стомленим і нещасним, але не відпускав її зап’ястя. – Це Клері. Кларисса Фрей. Мій друг. Вона…

Чорні очі Валентина повільно оглядали її, від розпатланого волосся до потертих кросівок. Вони зупинилися на кинджалі, який вона все ще тримала.

Невизначений погляд, суміш здивування й роздратування, промайнув його обличчям.

– Як до вас потрапив цей кинджал, панянко?

Клері холодно відповіла.

– Мені дав його Джейс.

– Я й не сумнівався, – м’яко сказав Валентин. – Можна подивитися?

– Ні! – Клері зробила крок назад, наче остерігаючись, що він може кинутися на неї, й відчула, як кинджал просто висмикнули з її пальців. Джейс тримав його, винувато дивлячись на неї. – Джейсе, – прошипіла вона, вклавши в це ім’я весь біль за зрадливий вчинок хлопця.

Він лише сказав:

– Ти так і не розумієш, Клері, – з якоюсь шанобливою обережністю, від якої нудило, він підійшов до Валентина і вручив йому кинджал. – Ось він, батьку.

Валентин взяв кинджал своїми великими довгими руками й оглянув його.

– Це черкеський кинджал. Він – один з пари. Ось, бачиш зірку Морґенштернів, вирізьблену на лезі. – Він повернув його, показуючи Джейсу. – Я здивований, що Лайтвуди не помітили.

– Я ніколи їм не показував, – сказав Джейс. – Вони дозволили мені мати власні речі й не пхали носа у мої справи.

– Звичайно, вони не лізли у твої справи, – сказав Валентин і віддав кинджала Джейсу. – Вони думали, що ти – син Майкла Вейленда.

Джейс засунув кинджал із червоним руків’ям за пояс і звів очі.

– Я теж, – сказав він тихо, і Клері зрозуміла, що то був не жарт, що Джейс не використовував ситуацію у своїх цілях. Він справді вірив, що Валентин – його батько, який повернувся.

Холодний відчай огорнув Клері. Зі злим, агресивним, навіть оскаженілим Джейсом вона вже мала справу, але новий Джейс, вразливий і сяючий від радісного дива, був їй чужим.

Валентин зиркнув на неї холодними очима.

– Може, тобі варто було б зараз присісти, Клері?

Вона вперто схрестила руки на грудях.

– Не думаю.

– Як собі хочеш, – Валентин витягнув стілець і сів на чолі столу. За мить Джейс також сів поряд із неповною пляшкою вина. – Але зараз ти почуєш дещо, що змусить тебе пошкодувати, що ти не сіла.

– Я повідомлю вам, – відповіла Клері, – якщо це станеться.

– Дуже добре.

Валентин відкинувся у кріслі, заклавши руки за голову. Сорочка трохи оголила його груди, вкриті рубцями. Такими ж рубцями, як і в його сина, в усіх нефілімів. Як колись сказав Годж, життя наповнене шрамами та вбивствами.

– Клері, – сказав