Роман Іванович Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

підводився й прямував до нього, Іван залишав на столику плату за вечерю й чимшвидше покидав ресторан… Нині ж був до краю втомлений, і Садик–паша скористався з Іванового стану: не питаючи дозволу, підсів до нього й заговорив просто з моста:

— Я знаю, що ви письменник, і теж мені відомо — українець… А українці, скажу вам відверто, зрадлива нація; ви, може, щось чули про мого емісара, якого кілька років тому повісили у Львові, — Міхала Сухоровського… Який же то був підлий зрадник! То скажіть мені, будь ласка, в чому річ, що українці такі тхори? Таж вони через свою зрадливість і боягузтво прирекли себе на вічне рабство!

— Я не маю охоти розмовляти з вами, — промовив утомлено Вагилевич. — Адже ми зовсім незнайомі…

— Зате я хочу з вами розмовляти, негідне галицьке плем'я! Який зиск маєте ви нині з того, що не пішли, вже втретє, з поляками на москалів? Жебрацтво в австрійських передпокоях, оцей шматок оселедця, який не лізе вам до горла, чи, може, обтягують ваші кишені царські золоті рублі? Та кажіть же!.. Ви сервілісти, вірнопідданці, ви ніколи не будете мати своєї держави й назавше залишитесь австрійсько–російським знаряддям проти поляків!

Паша зняв феску, вдарив нею об стіл, потім занурив пальці у волосся й захлипав.

— А як я вас любив! Я все життя опоетизовував український нарід, десятки книг написав, закликаючи його полякам у друзі. А ви… Зрештою, скажу вам відверто, — ми теж не кращі. Аж три повстання за півстоліття пережила бідна Польща й залишилася надалі розчетвертованою між сильними світу цього. Бо польський патріотизм — то розваги з тостами і пишними промовами, то погоня за посадами й протекціями, супроводжувана ницим лизунством… Та що вже говорити, коли й Гощинський зрадив — славний польський поет зрадив польську революцію! І Міцкевич не кращий… А я все життя віддав для Польщі й України… Чи ви можете мені пояснити, добродію, за яку псову маму я це зробив?.. Гей, метрдотелю, — гукнув паша в зал, — де ти там подівся? Чи готові покої, чи столи заставлені? Я нині справляю тризну по собі й Польщі! Де курви, чому їх ще нема, чи то я сам маю йти по них у лупанарій?

Садик–паша знавіснів, він вихопив з–за пояса пістоля й погрозливо розмахував ним; метрдотель заспокоював п'яного: все буде, як ви звеліли, ось уже прибігли ваші панєнки!

До зали увірвалися розмальовані дівиці з напівоголеними грудьми, в розпорених спідничках, вони повисли на руках у паші, відібрали пістоля, він пригортав їх до себе, слинив, блював, а вони, втираючись, залазили йому до кишень, та враз одна вихопилася з гурту, обкрутилась і стала перед столиком, за яким сидів на смерть переляканий Вагилевич; дівиця протягнула руку, взяла Івана пальцями за підборіддя, а сама повернула вбік голову, дивлячись, як її подруги виводять із зали пашу.

І в цю мить він упізнав: звернений до нього лівий профіль жінки був ніби вигравіюваний на срібній монеті, а правий зливався з кімнатним сутінком; дівиця мала два обличчя: одне примарне, нерозпізнаване, а друге окреслене чорною дугою брови й пасмом волосся, що заслоняло половину вуха, яке спокусливо визирало з–під кучерявої пушинки; смаглява щока стрімко спадала вигином униз і зупинялася над кутиком повних уст; білизна шиї стікала в глибокий трикутний декольт і закипала у збаночках персів; світле рівне волосся, заходами в затінений бік, набирало зеленавого кольору й, спадаючи по спині аж до пояса, ставало зовсім зеленим…

— Літавиця… — проказав Іван. — Але чому ти не змінилася, Юліє?

— Ти пригадав у цю хвилину образ свого кохання, Іване, а я зовсім нині інакша. Правда, ти забув, як я виглядаю?

— Забув…

— То ходімо, пригадаємо давню любов… Може, нам це вдасться.

…А коли настав ранок, Іван поглянув на Еврідіку, яка ще спала, — і тоді не стало більше на світі кохання. Ніде його вже не було: одне дотлівало в ожидівському палаці, а друге лежало в бордельній постелі з вицвілим, змученим, потолоченим розпустою обличчям.

Іван швидко одягнувся і спустошений та й до життя знеохочений тихо вийшов з лупанарію.

Того ж дня по місту рознеслася чутка, що в кімнаті готелю «De la Russia» застрелився пройдисвіт, якого називали Садик–пашею.

Розділ двадцятий

Настав час, коли Вагилевич перестав виходити з дому. Не чув у тілі ніякої болісті, лише в душі — глуху байдужість до життя, яке вичерпувалося; про будучність не думалось — була вона для Івана вже за межею, і він не хотів уявляти собі того — неземного існування.

Написав до Амалії у Дроговиж, щоб приїхала з дітьми, й попросив сусідку віднести листа на пошту, а сам сумирно, дивну полегшу відчуваючи, лежав у ліжку й наслуховував, як нестримно вкорочується його остання дорога, яка йому не належала. Вагилевич покірно чекав кінця, єдина тільки думка мозолила його мозок й не давала пам'яті згасати: що він не зробив такого, чого за нього ніхто не довершить, — шукав у закамарках пам'яті моменту, в якому він через лінивство проминув не розгадану ще ніким загадку, не присвятив їй часу, труду й терпіння, — і вдовольнився нарешті усвідомленням, що зробив усе, що міг, і сумління його перед людьми і Богом чисте.

І в цю хвилину цілковитого заспокоєння Іван побачив, як хитнулася на дверях портьєра, чорна з кігтями рука відхилила її, й до кімнати увійшов Анциболот, достоту схожий на академіка Погодіна — з першого його приїзду до Львова.

— Не квапся, маестро, вступатися з цього світу, — промовив Нечистий єлейним голосом. — І не викручуйся, мовляв, виконав усі свої обітниці, — ні мене, ані Бога не обдуриш, тож признавайся, як на сповіді: кому залишаєш для розгадки знайдені на карпатських скелях предковічні письмена?.. А я приніс, як обіцяв, ключ–зілля, ще й ножика прихопив з собою, щоб ти добув із свого пальця крові й на цьому ось пергаменті заповів своє відкриття мені в спадок.

— Ти начебто все знаєш, Анциболоте, — відказав спокійно Вагилевич, — а ось моїх сіюмиттєвих думок не відчитав. А я не перестаю думати про те, що мені вдалося звершити у житті, а чого не вдалося… Я, немов те камінне дерево в пустелі, висмоктував із піску воду, й таки замаїлося воно бодай вутлим листячком: своїми працями з історії, етнографії, міфології, давньої літератури я намагався добути неспростовні аргументи, які б підтвердили правічність нашого духовного