Роман Іванович Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

назавше з його життя; не міг собі пояснити, для чого пустився в цю мандрівку, та ноги самі несли його до Ожидова, мов погорільця на румовище; і вже переходить він греблею поміж двома ставками, а за нею з густого яблуневого саду визирає двоповерховий палац з готичними шпилями і мезоніном, в якому пані Анеля відводила Іванові кімнату, — і зароїлися в пам'яті солодкі згадки, та враз вони схололи: на веранді сиділа за п'яльцями й вишивала серветку поважна пані в чепці й квітчастому халаті; біля неї на стільчику лежав стосик таких самих вишивок — було їх багато і всі однакові, і нікому, навіть самій вишивальниці, не потрібні: вимальовувалося на них одноманітне життя власниці маєтку, й Іван насилу впізнав пані Анелю.

Він поклонився, Анеля глянула на нього втомленими, поталими в сітку зморщок очима, її колись витончене обличчя обтягнулося складками, та все ще ховалася в ньому, мов за прозорою маскою, наполохана власним віком врода; Вагилевич хотів доглянутися крізь пласт прожитого нею життя до її молодості, воскресити в Анелі чарівницю із Свіржського замку; вона простягнула йому для поцілунку руку й промовила безбарвно:

— Як ся маєте, пане Вагилевич, давно в нас не бували…

— Пані Анелю, що трапилося? Ви такі сумні… — прошепотів Іван.

— Життя, пане Янє. Життя… Бог покарав мене за мої гріхи — я повдовіла. Мій муж, єдиний з напарфумованих патріотів, брав участь у січневому повстанні, і його стратили у Вільні. Литовський губернатор Муравйов розправився з ним і Кастусем Калиновським. Я залишилася сама… Якщо ви хотіли побачити пана Владислава, то спізнилися…

Пані Анеля забрала із стільчика стосик серветок, поклала їх собі на коліна й попросила Івана сісти, та він стояв нерухомо, вражений її розповіддю. Врешті Анеля усміхнулася — усмішка вмить розігнала її втому і роки, в очах спалахнуло зелене полум'я, вона простягнула до Івана руки, та вони враз зів'яли, опустилися, й машкара віку знову лягла на її обличчя.

— Янку, Янку… — прошепотіла тільки.

Іван нахилився до неї, провів пальцем по її чолу й запитав:

— Де ваш золотий обруч з нефритовими підвісками?

— А там, — відказала Анеля, змахнувши невизначено рукою. — То обруч Юлії.

— Але у Свіржі були ви… Ви весь час були зі мною, правда?

— Ні, не я, Янку. До Свіржа забрала вас інша жінка, гріхи якої я мушу спокутувати.

— Таж не втікайте від себе! — зрозпачено вигукнув Іван. — Та жінка мала ваше обличчя!

— Так мало статися, ви ж не запам'ятали образу Юлії, сохли за нею, й ваша ідея любові мусила олюднитися. Жертвою стала я…

— Це ваша фантазія, Анелю, таж згадайте нарешті спальний покій у Свіржському замку!

Пані Анеля підвелася з фотелю, поклала Іванові на рамена руки і, дивлячись на нього зеленими, мов молода отава, очима, сказала:

— Не оглядайтесь за Еврідікою, Янку, бо втратите навіть пам'ять про кохання. Пронесіть його у своєму серці, не озираючись… А тепер ідіть. І ніколи більше сюди не приходьте… А літавиця ще прилетить до вас, Янку, прилетить — тоді, коли вам відхочеться жити… Для мене ж прийшла пора покаяння за те, що вашому коханню подарувала свій образ.

На одну коротку мить пригорнула Анеля Івана і злегка, але рішуче відштовхнула.

Вагилевич покидав Ожидів з відчуттям непоправної втрати. Йшов крізь ніч до Буська, а попереду на схилі неба віддалявся в космічні безвісті щербатий місяць, захопивши з собою вранішню зорю, втікав від ревнивого сонця, що вже виборсувалося з перістих хмар на сході, щоб безжально спити зблідлих від страху коханців, караючи їх за мить щастя.

І зникли, розчинилися, згоріли любаси у вранішній пожежі — не залишилося й сліду від їх шалених пестощів… Так само поволі й невідворотно зникала решта радощів з Іванового життя, і він ні за чим не шкодував. Не печалувався навіть тим, що стільки його праць залишилися невикінченими, що дітей не встиг виховати: виплекуються вони у діда в Дроговижі, і не вважають сини Івана за батька; поза ним у безпам'ятстві залишився звичний для нього Бог, а до нового наблизитися не зумів; не мав Вагилевич і друзів — одна тільки мрія теплилася в його душі, задля якої хотілося ще жити: уздріти хоча б на одну мить ту справжню Юлію, яка не знати яким чином з'явилася колись у вертепі Мацєйової й осінила його дивовижною красою, котрої так і не замінила Анелина зваба; десь ховалася літавиця серед людських тіней, не маючи відваги постати перед ним у своїй властивій іпостасі, — й тому приходила до нього з чужим обличчям; не знав Іван, хто така Юлія, чим займається і де живе, а може, вона існує на світі лише як символ його кохання?

Перепочивши у буській корчмі, Вагилевич подався пішки до Львова й понад вечір, втомлений і голодний, зайшов до ресторації Жоржа Гофмана, де харчувався, коли Амалія перебувала в батька. Він завжди сідав за той столик, за яким у день свого великого свята пив з Анелею вино; Іван знав з обличчя всіх завсідників ресторану в готелі «De la Russia», серед них виділявся чудернацький тип, одягнений в турецьку чумарку з еполетами, кутасами й нагрудними петлями, не знімав він з голови ніколи фески з китицею; був, видно, багатий, бо офіціанти й сам метрдотель звивалися коло нього, мов бджоли перед вічком вулика; за компанію мав лише повій, які зліталися до нього, мов нетлі, коли вечоріло; дивний клієнт пив без міри, а коли впивався, вигукував на всю залу: «Я Садик–паша, слуга й підніжок великого падишаха, хай над ним буде мир!»; якщо ж ніхто не реагував на його рекламацію, він підводився з–за свого столика й шукав жертви: хтось відганявся від нього, немов від влізливої мухи, хтось покидав ресторацію, не бажаючи зв'язуватися з нахабою, а дехто й ловився на щедре пригощення й мусив тоді весь вечір вислуховувати базікання паші.

З розмов завсідників дізнався Іван, що то славнозвісний авантюрист, автор популярних козацьких повістей Міхал Чайковський — це ж про нього розповідав Сухоровський; був він отаманом османського козацького загону, який воював на боці турків; розгромлений адміралом Нахімовим під Синопом 1853 року, Садик–паша пробрався в Україну, прилучився до київських козаків, що перейшли на бік польських повстанців, й коли російська кавалерія розгромила загін під Корсунем, утік до Львова.

Садик–паша вже давно прицілювався до Вагилевича, але той уникав навіть поглядом зустрічатися з ним, а коли паша, сп'янілий,