Стівен Кінг - Доктор Сон

дочку, цілуючи верхівку її голови — найкраще, що вона могла зробити з Абриним обличчям, зануреним між її грудей. Тепер сонце висвічувало їх разом.

«Возз’єднання матері й дочки», — подумав Ден. Породжена цим посмішка вчувалася йому дивною на власнім обличчі. Доволі довгий час уже минув між посмішками.

2

Люсі з Девідом хотіли зразу ж везти Абру до Нью-Гемпширу. Ден не вбачав у цьому проблеми, але тепер, коли вони опинилися всі разом, їм треба було побалакати вшістьох. Жирний парубок з кінським хвостом знову був на своєму місці, сьогодні замість порно він дивився бої в закритій клітці. Він радо подовжив їм оренду № 24; йому було байдуже, ночуватимуть вони там чи ні. Біллі з’їздив у Краунвілл, завдавши собі клопоту купити піцу. Потім вони всілися і Ден з Аброю заговорили по черзі, розповідаючи іншим про те, що відбулося і що ще мусить відбутися. Якщо все йтиме так, як вони сподівалися, тобто.

— Ні, — відразу ж оголосила Люсі. — Це дуже, це аж надто небезпечно. Для обох вас.

Джон продемонстрував похмуру усмішку:

— Найнебезпечнішим було б проігнорувати цих… цих створінь. Роза ж сказала, якщо Абра не приїде до неї, вона сама приїде до Абри.

— У неї типу на ній фіксація, — докинув Біллі, вибираючи собі шматок піци з пепероні[388] й грибами. — Повсюдно бува з усякими божевільними. Щоби це знати, достатньо лишень дивитися Доктора Філа.

Люсі зафіксувала на дочці свій докірливий погляд:

— Ти її роз’ятрила. Це вже само по собі небезпечно було робити, але коли вона матиме можливість заспокоїтися…

Хоча ніхто її не перебивав, Люсі замовкла на півреченні. Мабуть, подумалось Дену, сама почула, як неправдоподібно це прозвучало промовленим уголос.

— Вони не зупиняться, ма, — сказала Абра. — Вона не зупиниться.

— Абра перебуватиме в достатній безпеці, — сказав Ден. — Там є таке, щось на кшталт колеса. Я не знаю, яким чином це пояснити краще. Якщо справи підуть на зле… якщо вони підуть в неправильному напрямку, Абра скористається колесом, щоб забратися звідти. Відступити. Вона мені це пообіцяла.

— Так і є, — запевнила Абра. — Я пообіцяла.

Ден вперся в неї жорстким поглядом.

— І ти дотримаєшся своєї обіцянки, чи не так?

— Так, — сказала Абра. Голосом доволі твердим, хоча й з очевидною неохотою. — Дотримаюся.

— Не забуваймо про всіх інших дітей, — сказав Джон. — Нам ніколи не взнати, скільки їх занапастив цей Правдивий Вузол за довгі роки. Сотні, мабуть.

Ден подумав: якщо вони живуть аж так довго, як вважає Абра, рахувати треба на тисячі. Він сказав:

— Або скількох вони ще занапастять, навіть якщо залишать у спокої Абру.

— Вони хочуть запопасти мене, бо думають, що я можу зцілити той їхій кір, — сказала Абра. — Дупомозкі.

— Тримайтеся культурної мови, міс, — промовила Люсі, проте неуважно. Вона взяла останній шматок піци, подивилася на неї й кинула назад до коробки. — Мені байдуже до інших дітей. Мені не байдужа Абра. Я розумію, як жахливо це звучить, але це правда.

— Ти б зовсім інакше почувалася, якби побачила всі ті маленькі фотографії в «Шоппері», — сказала Абра. — Вони не виходять у мене з голови. Вони сняться мені інколи.

— Якби ця жінка мала бодай половину мозку, вона б зрозуміла, що Абра не приїде сама-одна, — сказав Девід. — Як це вона, полетить до Денвера, а там орендує собі автомобіль? Тринадцятирічна дитина? — І, напівжартома поглянувши на дочку, додав: — Дупомозкі.

Ден сказав:

— Після того, що трапилося в Клауд-Гепі, Роза вже знає, що Абра має певних друзів. Чого вона не знає, це того, що принаймні один з них також має сяйво. — Він поглянув на Абру за підтвердженням. Вона кивнула. — Послухайте, Дейве, Люсі. Разом, я гадаю, я і Абра зможемо покласти край цій… — він нашукував правильне слово і знайшов тільки одне, що сюди личило, — цій чумі. Будь-хто з нас сам-один… — Він похитав головою.

— Крім того, — почала Абра, — ви з татом насправді не в змозі мене зупинити. Ви можете замкнути мене в моїй кімнаті, але ви не можете замкнути мою голову.

Люсі подарувала їй Вбивчий Погляд, той, що його матері приберігають спеціально для бунтівних юних дочок. Цей погляд завжди діяв на Абру, навіть коли вона бувала в геть розлюченому стані, але не цього разу. Та відповіла матері своїм, спокійним, поглядом. Сповненим печалі, від якої в Люсі захололо серце.

Дейв взяв Люсі за руку:

— Я гадаю, це мусить бути зроблено.

У кімнаті повисла тиша. Порушила її Абра.

— Якщо ніхто не хоче більше піци, то цей, останній, шматок з’їм я. Я так зголодніла.

3

Вони поверталися до цього кілька разів, було пару моментів, коли підвищувалися голоси, але кінець-кінцем все було сказано. Окрім, як виявилося, однієї речі. Коли вони покинули кімнату, Біллі відмовився сідати до Джонового «Сабурбена».

— Я їду, — сказав він Дену.

— Біллі, я тобі вдячний за такий намір, але це негодяща ідея.

— Моя машина — мої правила. Крім того, ти справді віриш, що сам доїдеш до колорадської верховини вдень у понеділок? Не сміши мене. Ти виглядаєш, як гівно на паличці.

Ден сказав:

— За останній час вже кілька людей мені про це казали, але ніхто не висловлювався так елегантно.

Біллі не посміхнувся.

— Я зможу тобі допомогти. Най я старий, але ж не мертвий.

— Візьмемо його, — сказала Абра. — Він правий.

Ден подивився на неї прискіпливо.

(«ти дещо знаєш Абро»)

Відповідь була миттєвою

(«ні я відчуваю дещо»)

Денові цього було достатньо. Він розкрив руки, і Абра міцно його обняла, притиснувшись щокою йому до грудей. Ден міг би її отак тримати ще довго, але нарешті відпустив і зробив крок назад.

(«даси мені знати дядьку Дене коли вже будеш близько і я прийду»)

(«тільки короткі доторки пам’ятаєш»)

Замість думки словами, вона послала йому картинку: протипожежний детектор диму попискує, як то вони роблять, коли в них треба поміняти батарейки. Вона добре запам’ятала.

Підходячи до машини, Абра сказала своєму батькові:

— Нам треба зупинитися десь дорогою, щоби купити листівку з побажанням одужання. Джулі Кросс зламала собі вчора зап’ясток на футбольному тренуванні.

Він насупив брови:

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — відповіла вона.

Він ласкаво