Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

листівку з написом: «Новонародженій». Я не змогла прочитати — надто важке слово. Але мамі все одно сподобалось!

Ненависть навколо, ненависть усередині. Є люди, які ненавидять мене. За те, що я не вмію мовчати, коли «треба» або коли «слід заплющити очі» — я розплющую їх ширше. Я записую справи та вчинки. А кому це приємно?

Але люди забувають: я милосердна і змінюю їхні імена у своїх зошитах. А є ангели, по два на кожного двоногого паразита, і вже вони опишуть усі їхні вчинки як слід.

То чому можна ненавидіти мене й не боятися Того, за чиєю волею крилаті записують кожен крок? Чому потрібно ненавидіти мене через «російське прізвище» так люто, щоб бажати смерті?!

Знову сьогодні з цього приводу був скандал! Я завжди між росіянами і чеченцями: росіяни мене та моє місто бомбардують і калічать, а чеченці не визнають через слов’янське прізвище й часто незаслужено кривдять і ображають. Прагну крикнути:

— Я не з вами і не з вами! Я — просто людина! Мені однаково, яка у вас нація! Я за справедливість, незважаючи на довжину носа та колір шкіри!

Ще я міркую над тим, що вкручував мені Аладдин. Він говорив, що раз у моєму роду є мусульмани, то мій обов’язок — дотримуватися їхніх переконань, нехтуючи інші. Але я знаю, що байдуже, як люди називають Бога. Головне, як виконують заповіді. Усе інше — дрібниці. Люди можуть називати себе хоч ким: юдеями, християнами, мусульманами. Лише за справами їхніми судитимуть їх.

Днями перечитала Ґете «Фауста» 1902 року. Стара книга, дивом уціліла з бібліотеки мого діда. Уже не знаю, що вчити напам’ять. Вивчила майже повністю «Гамлета» й «Отелло» Шекспіра.

Як страшно жити в цьому світі! На що я погоджувалась, коли вирішила тут народитись?

Дивний сон наснився мені на 30 грудня 2002 року. Спочатку була Темрява. І я усвідомила, що помираю. Мене підхопила дзвінка тиша і ввібрала в себе, немов малу осяйну порошинку. А потім я побачила будинок свого дитинства — він був унизу, під моїми ногами: стара чотириповерхівка з червоної цегли.

Я стала якоюсь субстанцією, трохи густішою за повітря. І цієї миті з’явилися Квадрати. Весь простір Неба поділений на них, як шахівниця. Вони дорівнювали кільком метрам у діаметрі, і між ними були позначені чіткі межі. Межі відчувалися на рівні свідомості.

У кожній геометричній фігурі був Вартовий або Вартові. Мені запропонували вві сні «помандрувати» подібним чином, щоб я зрозуміла, що стається з деякими людьми після смерті.

Найперше я потрапила на Християнський Квадрат. На ньому були жінки з мітелками із сухих гілочок у руках.

— Іди звідси! — відразу закричали вони. — Ти не християнка!

І, розмахуючи гілочками, відразу мене прогнали зі своєї території.

Друге місце, куди я потрапила, був Мусульманський Квадрат. Вартові за мною не пішли, а заспокоїлись і розсілись у рідних чотирьох кутках — чекати на нових гостей. Спочатку у Квадраті я нічого не бачила, але поступово, подібно до гри сонячних променів, утворилось легке шатро. Я ввійшла в нього й сіла на ложі з квітів. На мініатюрному столику лежали фрукти та східні солодощі. З’явилася дівчина в запиналах, уклонилась і спитала:

— Чого ти бажаєш?

І запропонувала дивовижної на смак води. Випивши її, я стала забувати все погане.

Лунала музика невидимих інструментів, неповторна, тому що нічого подібного я ніколи не чула, і дзеркальна, тому що в кожній її ноті відбивалася моя свідомість.

Я вийшла з шатра і зрозуміла, що цей Квадрат за рівнем трохи вищий від попереднього. Від нього тяглася легкими маленькими хмарками дорога. Я пішла цією незвичайною дорогою, насолоджуючись кожним кроком: нічого не боліло і ні від чого я більше не страждала.

Мій шлях проходив до Великої білої хмари, на якій сиділа істота небаченої природи: Її роги або вуха (?) були неймовірно довгими, постійно вібрували й звивалися, мов антени, ловлячи сигнали. Саме ж створіння було схоже на гігантського Равлика.

— Я, — сказала дивна Істота, — Володар Скорпіонів. Я створюю. Я відаю. Я є.

Вона заходилася тлумачити Веди, а я розглядала неймовірні вуха й дивувалась: вони були наче з маленьких заокруглень, схожі на бивні слона, але вигиналися легко, як вужі.

— Знаєш, — сказала мені дивна Істота, — на вашій планеті є місця, де люди можуть ходити повітрям — там дороги з хмар. Ці дороги буває видно лише під час снігу. Особливі хмари! Вони підносять високо, а падати з них страшно. Один хибний крок — і загинеш. Однак якщо зможеш зійти й не впадеш донизу, то пізнаєш глибину висоти. Зрозуміло?

Нічого мені зрозуміло не було, але Істота так сподобалась, що я радісно їй усміхалась.

Прокинувшись, я намалювала Володаря Скорпіонів на аркуші зошита і саме сьогодні знайшла малюнок у хатньому мотлоху. Приклею його до твоїх сторінок, Щоденнику.

09.05.

У нас у Ґрозному теракт! Вибухнув фугас на стадіоні «Динамо» — біля газети «Молодість», де я весь час публікуюсь. Неподалік від цього місця розташовані центральний пологовий будинок і Національна бібліотека, куди я ходжу по книжки для інституту, саме стадіоном «Динамо». Там чергує Каратист. Хоч би він був живий!

По телевізору передали: вбито міліціонера, кількох людей поранено. Ще затримали жінку. Її було обмотано вибухівкою. Жінка хотіла підірвати себе та людей на стадіоні. Готувалися, певно, масштабні теракти.

Я гадаю, жінці дали наркотики — інакше як можна пояснити настільки страшний учинок? Чи, можливо, в неї загинула родина і хтось переконав її, що, вибухнувши, вона потрапить до раю.

Наші сусіди з приватного сектора Командир і Джамалай не поїдуть завтра на Північний базар. Бояться. Адже будуть тотальні перевірки — можуть похапати безневинних людей, катувати, домагатися «зізнань». А завтра саме базарний день.

Солдати на «Вишці» стріляли. Бойові гранати в них — замість салюту. Дай Боже пережити ще САЛЮТ о 22.00. Хоч би не влучили у вікно, і бажано, щоб самих солдатів на посту-«Вишці» теж ніхто не замінував і не підірвав, а то заваляться від вибухової хвилі всі найближчі будинки з мирними мешканцями!

Торгівля в нижніх сусідів горілкою сьогодні жвава.

12.05.

Пишу статті, новинні дописи, фейлетони. Журнал «Вай», головний з поезії, взяв кілька десятків моїх віршів.

Ми бачили Каратиста. Живий! Патрулює вулицю. Показав лист від колишніх сусідів з вулиці Завєти Ільїча. Цю родину ми знали. У них був кіт на ім’я Френк Синатра. Сусіди восени 1999 р. всією родиною виїхали в біженці до Європи. Тепер живуть у Бельгії! Будинок із двома басейнами!