Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Що ти робиш? – прошепотів він.

–Намагаюся спрямувати закляття тільки на смертних і сам Ґотлін. Я не впевнена, що це спрацює для тих, хто за межею, тримай камінь міцніше... – відповіла вона. – А тепер тихше... – вона заплющила очі й продовжила читати заклинання.

Чорний туман, що навис над слабеньким щитом Джини, який уже танув, напливав на місто, проникаючи в нього. Щит став видимим і нагадував зараз міхур вдалині. По один бік від Найджела стояла Калерія, міцно стиснувши його долоню, по іншу Джилана, сплівши свої пальці з його. Вони всі тримали каміння в руках, туман напливаючи на друзів, розступався перед ними. Ліам так і не повернувся. Есме дістала мобільний і зателефонувала мамі. Вона впізнала її, але була до остраху налякана, що Есме досі не повернулася з екскурсії.

–Схоже, пам'ять їм повернулася. – зауважила Есме.

–Значить, Ліам доставив камінь.– відповіла Джилана.

–Так. Ціною власного циклу. Коли здійсниться закляття? – запитала Есме, кладучи телефон у кишеню. – Я маю знайти його.

– Коли розсіється туман.

–Якщо я піду в місто зараз, це врятує мене? – запитала вона, показавши камінь.

–Ми не знаємо. Це небезпечно.

–А мені начхати! – крикнула вона і побігла.

Есме побігла вперед, розсікаючи руками повітря. Волосся тріпало її по спині, у вухах стояв шум, серце відбивалося, здавалося в шлунку. Вони щойно знайшли одне одного, Есме ще нічого не знала про цього хлопця, але знала, що має його знайти.

Біля будинку батьків Ліама не було, хоча заповітний камінь виявився встромленим у невелику виїмку одвірка вхідних дверей до будинку. Отже, він був поруч, коли туман накрив його. Есме оббігла вулицю поруч, зазирнула в центр і здивувалася: Ґотлін більше не був схожий на себе.

–Привіт.– відгукнувся голос.

Вона повернула голову.

–Ліаме!

Він усміхнувся.

–Схоже, я трохи схибив, не захопивши другий камінчик...

–Як ти врятувався?

–Я ж можу прийняти будь–яку подобу... Я змінився на гепарда і втік за межі Ґотліна, чекаючи, коли туман розсіється.

Есме міцно обійняла Ліама і він трохи зніяковів, від несподіванки. Але все ж теж обійняв її, трохи несміливо.

Тим часом, друзі повільно рухались до палацу Ґотліна, щоб попрощатися. У міру їхньої прогулянки кожен усвідомлював, що на цьому їхня пригода скінчилася, схоже, Найджел і Калерія вирушать до свого дому, і все буде, як раніше.

– І ось ми там, де все почалося...– почав Ельгорт, коли вони підійшли до палацу. – Іноді здається, що минуло ціле життя.

– Ей! Не віддавайся спогадам без мене! – крикнула Есме, перетинаючи снігову долину, тримаючись за руки з Ліамом.

– Ти знайшла його.– усміхнулася Ельга.

Есме посміхнулася і підійшла до неї ближче.

–Бережи себе. – сказав Найджел, обіймаючи Ельгу. – Я дуже радий, що познайомився з тобою.

–І ти себе бережи, Найджеле. – відповіла Ельга, обгорнувши руками його шию.– Дякую, що допоміг повірити.

Вони зустрілися поглядами й усміхнулися.

– Моя черга! – пробурчала Дженніфер і міцно обійняла Ельгу. –Можна тебе відвідувати? – запитала вона.

–Треба!

Вони розсміялися.

–Як же дивно вертатись сюди. – зітхнув Пітер, дивлячись на палац.–Так боляче бачити наш дім таким...Я згадував про нього весь час.

–О, так...двісті років розваг тебе зламали...–закотила очі Ельга.

–Я жив сам, відколи наш палац було зруйновано.–відповів він, в очах його блищали сльози.– День від дня, я блукав у лісі, який вкрив чарами свого вогню, збудував собі дім, та не знав там ні радості, ні сну. А коли знайшов Пайпер, першу людину за довгі роки, з якою міг поговорити...Втратив її майже на століття, хоча тоді думав назавжди. З роками я, став таким самим відлюдником, як і ти. Я підвів батьків, тебе і Ельгорта. Я знаю, що ніколи не зможу спокутувати свою провину. Та я сумую за тобою, я хотів би повернути все назад, я обіцяв тобі лишитись і не дотримав слова. Ти ніколи не пробачиш мені, та я хочу, щоб ти знала, що я живу з цим болем все життя і житиму до самого кінця. Я не забуду своєї провини, не забуду того, що зруйнував твою любов і довіру до мене.

– І ти пробач мені, що я не залишала тобі шансу сказати це раніше.

Кілька секунд, вони просто дивилися одне на одного. А потім Ельга зірвалася з місця і міцно обійняла Пітера, навколо них літала пара, вони мружилися, скидалося на те, що ці обійми роблять обом дуже боляче. Але через якийсь час їхніх обіймів, вогонь Пітера став синім, а лід Ельги раптово почервонів.

–Як там казала Річкова Німфа? –прошепотів Найджел.– Перше прокляття зніметься лише якщо загориться лід. Але це означає...

–О, боги, він тане! – крикнула Калерія.

Усі озирнулися, по стінах струмками стікала вода, вона збігала зі сходів, розчиняючи сніг, на якому стояв палац. Коли лід розтанув, він загасив вогонь, що застиг у ньому. Сходами потекли струмочки води, поступово весь палац відтанув. Але залишився настільки величним, яким був завжди.