Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

Ми узяли вбік, вилізли з котловану і швидко перебігли до темряви. Поспішали. Бігти було легко, бо трупаки утрамбували сніг. Попереду тривав відчайдушний бій. Ми бігли, потім я наказав зупинитися, щоб перевести подих. Четвер присів поруч, навіть не засапався, наче і не біг поруч зі мною. Молодий, здоровий. Кілька хвилин — і побігли далі. Невдовзі Четвер схопив мене за руку. Дивився вперед. У темряві я ледь побачив сірі тіні. Трупаки. Ми наздогнали останніх із тих, хто виліз з котловану. Вже не поспішали, ішли за ними.

— Ракета! — прошепотів Четвер.

Я озирнувся, побачив червону ракету. Здається, саням дали наказ вирушати. Добре. Я зрадів, перечепився об якусь гілку і гепнувся. На іншу гілку, об яку боляче забив бік. Скрикнув. Відчув, як Четвер схопив мене за руку. Підняв голову і побачив, як кілька сірих тіней зненацька зупинилися, а потім пішли до нас. Один, два, три, чотири, п’ять. Я б хотів вилаяти сам себе, що ось так на рівному місці наразився на неприємності, але було не до лайок.

— Цілься в голову, — прошепотів я Четвергу. Той кивнув. Тіні наближалися. В них була дещо непевна хода, але гвинтівки вони тримали вправно, виблискували багнетами у місячному світлі. Ми вистрелили першими. У голови двом трупакам. Вистрелили і стрибнули в різні боки, бо наші вороги відповіли залпом. Ще постріли. У голову. Кулі влітали в трупаків із чваканням, наче камінь у болото. Трупаки ревли, після першої кулі не впав жоден. Падати почали тільки після третього-четвертого влучання у голову. Я вистріляв усі набої з манліхера, потім схопив його за гарячий ствол і почав дубасити прикладом найближчого трупака. Збив його з ніг і добив. Четвер завалив одразу двох.

— Якого біса? — спитав у мене, здивований, що двох чи трьох куль у голову було замало, щоб убити цих потвор.

— Тікаймо! — прошепотів я. І ми побігли до лісу. Попадали за поваленою сосною, принишкли. Побачили, як до місця бою підійшли з десяток трупаків. Потупцювали там, подивилися на трупи вбитих товаришів і пішли. Нас шукати не намагалися, здається, ці хлопці не дуже розуміли, що відбувається, не стали з’ясовувати, хто вбив товаришів. Знову пішли вперед. А там уже вщухав бій.

Я хотів бігти за ними, але Четвер схопив за руку. Лежали у снігу. Було холоднувато. Четвер обережно вказав пальцем кудись убік. Я придивився. Дві тіні. Якісь відсталі трупаки? Але ми ж бігли останніми. І рухи інші. Трупаки були неквапливі, трохи незграбні, а в цих були рухи живих людей. І вони скрадалися лісом, тоді як трупаки просто ішли навпростець. Ось долізли до місця бою, почали оглядати трупаків. Потім обійшли навколо. Судячи з шинелей, німці. Ще й з шаблями! Кавалерія, чи що? Обдивилися трупаків, почали дивитися навколо. Розійшлися в різні боки. Один проходив досить недалеко від нас. Четвер дістав із чобота ніж. Кинув його — та так, що поцілив чоловіку в горло. Той захрипів і впав. Його товариш нічого не почув, бо ж неподалік лунали постріли та вибухи. Повернувся по товариша і сам отримав ще один ніж. Четвер поплазував до вбитих, повернувся з лижами, ножами, шаблями та парабелумами.

— Шаблі навіщо? — спитав я пошепки.

— Для тих, для трупаків, — пояснив Четвер і провів пальцем по шиї. — Голови стинати, так надійніше.

Я кивнув. Ми надягли лижі й поїхали за трупаками. Бій попереду, який вже почав вщухати, несподівано розійшовся знову. Здається, наші кинули у контрнаступ резерви. Ми вже були на передових позиціях. Тіла, тіла, тіла. Здебільшого наших солдатів, лише інколи трупаки, яких чи розірвало гарматами, чи знесло півголови кількома пострілами. Але трупаків мало, все більше наші і наші. Позаду почулися голоси. Німці! Ми з Четвергом зняли лижі, стрибнули в окопи і побігли. Вилізли у якихось кущах за позиціями. Побачили, що прийшло кілька десятків німців, які почали метушитися. Щось робили, незрозуміло що.

— Хай тобі абищо! — прошепотів я, коли второпав.

— Що? — спитав Четвер.

— Вони збирають трупи.

— Що?

— Збирають трупи наших, складають у штабелі. Потім заберуть, обвіють газом і пустять у наступ проти нас. Це ж так можна і до Петербурга дійти на наших же солдатах! — здивувався я німецькій підступності. Четвер схопився за пістолет. — Ні! — суворо прошепотів йому. — За мною!

Ми спочатку плазували, а потім побігли вперед. Нам знову траплялися сліди жорстокого бою. Особливо біля невеликого хутора, де, мабуть, стояв штаб полісу. Тут трупів було особливо багато, траплялися і трупаки. Мабуть, наші здогадалися, що ворогу треба зносити голову. Але все одно, на одного німецького трупа припадало не менше десяти наших.

— Гуде щось, — прошепотів Четвер.

— Ага, сани нас наздоганяють, — не здивувався я.

Невдовзі справді з’явилися сани з величезними пропелерами позаду. Їхали досить швидко, колоною, промчали біля нас. Ми скочили на лижі й побігли за ними. Гнали, як божевільні, добре, що сани накатали зручну дорогу. Потім помітили попереду якийсь рух. Придивилися і побачили, що одні вскочили у яму. Тепер солдати намагалися їх витягти. Четверо солдатів штовхали, а п’ятий сидів у кабіні. Ми почекали, поки вони витягнуть сани, а потім порубали німців залишивши тільки того, що був у кабіні.

— Перевдягаймося! — наказав я Четвергу, і ми одягли на себе скривавлені німецькі лахи. Вдень плями крові одразу б помітили, але не вночі.

Одягнулися, водію приставили до голови пістолет і показали, щоб їхав. Він і поїхав, із нами разом. У кабіні саней було досить затишно, їхали вони по снігу легко і швидко. Побачили праворуч сіру масу. Трупаки. Вони прорвали лінію фронту. Тепер до самого болота наших військ уже не було, бо кому там знадобиться прикривати болото, яке тягнулося на десяток верст. Ми швидко обганяли трупаків, залишали їх праворуч. Німець за кермом тремтів і щось лопотав. Четвер показував йому, щоб їхав спокійно, і тоді все буде добре. Час від часу я вилазив із кабіни, щоб прислухатися. Чутно було бій, здається, наші спробували атакувати німців у фланг. Не знали, з ким мають справу.

— Он німці, — прошепотів Четвер.

Ми побачили, що наздогнали колону саней попереду. Аж до берега болота, позначеного тоненькою смужкою дерев. Тут німці зупинили сани й почали їх розвертати пропелерами вперед. Вишикувалися у ряд. Солдати повискакували і почали забивати у землю металеві кілки, щоб закріпити транспорт.