Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

Я похитав головою.

— Ні.

— Зроблю.

— Ні, не буде діла.

— Чому?

— Не буде, і край. Зрештою, ти ж нічого не бачила.

— Я була там.

— Це зветься свідченням з чужих слів. Ось що це таке. Ніхто не візьме його до уваги.

— Не знаю,— сказала вона.— Не знаю, які там бувають свідчення. Але одне знаю напевне. Ти не тому не хотів мені сказати. Чому ти не хотів сказати?

— Ти ніколи не виступала свідком у суді. Ти не знаєш, що це таке — відповідати підлому спритному адвокатові, який вганяє тебе в піт своїми запитаннями.

— Я це зроблю.

— Ні.

— Я не боюся.

— Слухай-но,— мовив я і, заплющивши очі, кинувся вниз з піднятого прогону.— Коли ти думаєш, що адвокат Коффі прийде в суд з порожніми руками, то ти така ж ненормальна, як і Адам. Він буде підлий, спритний, і не сподівайся від нього й крихти славленого південного рицарства.

— Ти хочеш сказати…— почала була вона, і з виразу її обличчя я зрозумів, що до неї нарешті дійшло.

— Атож,— підтвердив я.— Поки що, може, й ніхто не знає, та коли почнеться той цирк, усі все знатимуть.

— А мені байдуже,— заявила вона, ще дужче випнувши підборіддя.

І тоді я побачив у неї на шиї зморщечки, дрібненькі, ледь помітні зморщечки, сліди від безмірно тонкого, тоншого за найтоншу павутинку зашморга, що його день у день накидає і на незрівнянно прекрасну шию жорстокий час. Той зашморг такий тонесенький, що кожного дня уривається, але сліди від нього зрештою зостаються, і зрештою одного дня він не урветься, і цього досить. Коли Анна випнула підборіддя, я побачив ті сліди й зрозумів, що ніколи раніше їх не помічав, а тепер завжди помічатиму. І мені раптом стало недобре, просто-таки млосно, наче мене вдарили в живіт чи підступно зрадили. Та я й незчувся, як натомість мене обпекло гнівом.

— Авжеж,— сказав я,— тобі воно байдуже, але ти забула про одну річ. Ти забула, що там-таки сидітиме й Адам і дивитиметься на свою сестричку.

Обличчя її враз пополотніло.

Потім вона похилила голову й утупилась поглядом у свої руки, що стискали порожню склянку від кока-коли. Очей її я не бачив — тільки верхні повіки.

— Люба моя, люба,— прошепотів я. Тоді схопив її руки, що стискали склянку, і в мене вихопилось: — Ой Анно, ну чому ти це зробила?

Це було саме те, про що я ніколи не збирався питати.

Вона відповіла не одразу. Нарешті, не підводячи очей, тихо промовила:

— Він не такий, як інші. Не такий, як усі, кого я знаю. І я люблю його. Здається, люблю. Мабуть, тому.

Я визнав подумки, що сам на це напросився.

Вона додала:

— А потім ти сказав… сказав мені про батька. І тоді вже ніщо мене не стримувало. Після того, як ти сказав.

Я мусив визнати, що й на це напросився сам.

Вона сказала:

— Він хоче одружитися зі мною.

— І ти згодна?

— Не тепер. Це зашкодило б йому. Розлучення зашкодило б. Не тепер.

— А загалом ти згодна?

— Можливо. Потім. Коли він пройде в сенат. Наступного року.

Половина моєї свідомості діловито обробляла цю інформацію: наступного року в сенат; отже, він більше не пустить туди старого Скоггена; дивно, що він нічого не сказав мені. А друга половина, що не була холодною сталевою шафою з алфавітними картками, аж клекотіла, мов казан з варом. Велика смоляна бульбашка вигулькнула на поверхню й луснула, і то був мій голос:

— Ну що ж, сподіваюся, ти розумієш, на що йдеш.

— Ти його не знаєш,— сказала вона ще тихіше, ніж перед тим.— Ти знайомий з ним стільки років, а зовсім не знаєш його.— Вона підвела голову й подивилася просто мені в очі.— Я не шкодую,— промовила дуже чітко.— Ні про що не шкодую.

Я йшов до свого готелю в жаркій темряві, відчуваючи, як розмірено пульсує наді мною величезне небо, вдихав бензиновий чад, залишений днем, та нічний солодкавий болотяний дух обмілілої річки і думав: атож, я знаю, чому вона це зробила.

Відповідь була в усіх минулих літах, в усьому, що в них було і чого не було.

Відповідь була в мені, бо то я сказав їй про батька.

Але ж я тільки сказав їй правду, заперечив я собі з люттю, і вона не може винуватити мене за правду!

Та чи була якась фатальна закономірність, властива самій природі речей і моїй власній природі, в тому, що саме я мав сказати їй цю правду? Я мусив запитати себе й про це. І не знав, як відповісти. Отож і йшов далі вулицею, і сяк і так повертаючи в думці це питання й не знаходячи на нього відповіді, аж поки воно втратило сенс і вислизнуло в мене з голови, як вислизає щось важке із затерплих пальців. Я взяв би на себе відповідальність і вину, я був готовий до цього — якби тільки міг їх усвідомити. Але хто тобі що підкаже?

Отак я йшов і трохи згодом пригадав, як Анна сказала, що я зовсім не знаю його. А він був Віллі Старк, якого я знав багато років, від того самого дня, коли братик Віллі з провінції, хлопчина в різдвяній краватці, зайшов до задньої кімнати старого Слейдового закладу. Певна річ, я знав його. Як читану-перечитану книжку. Знав його дуже давно.

Надто давно, подумав я раптом, надто давно, щоб знати. Може, мене засліпив час, чи, точніше, я не помічав, як минає час, і оте кругле обличчя братика Віллі завжди заступало мені інше обличчя, так що я ніколи не бачив його по-справжньому. За винятком хіба тих хвилин, коли він подавався вперед, до натовпу, із навислим на очі чубом та викоченими очима, і натовп ревів, і я відчував, як щось таке здіймається й у моєму єстві, і мені здавалося, що я стою на грані істини. Та потім незмінно повертався образ братика Віллі у різдвяній краватці.

Одначе тепер він не повернувся. Я бачив оте інше обличчя. Величезне. Більше, ніж на передвиборних плакатах. Чуб, звислий і розпатланий, наче грива. Важка щелепа. М’ясисті губи, припасовані щільно, мов дві цеглини. Палючі, несамовито викочені очі.

Аж смішно, що я не бачив його раніше. Не бачив по-справжньому.

Тієї ж таки