Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

Понад дві години грав він у задусі липневої ночі, і обличчя його заливав піт. Анна розповідала мені, що була налякана, хоча й сама не знала, чого боїться.

Коли він закінчив грати й повернув до неї бліде, мокре від поту обличчя, Анна принесла морозиво, і вони дуже мило, по-сімейному посиділи. Потім вона попрощалася, вийшла до своєї машини й поїхала додому.

Вона зателефонувала мені. Ми зустрілися в нічній аптеці-закусочній, і, сидячи проти Анни за столиком із стільницею під мармур, я дивився на неї — вперше від того травневого ранку, коли вона, ставши у дверях своєї квартири, прочитала в моїх очах німе запитання і повільно, мовчки кивнула головою. Коли я раптом почув серед ночі її голос у телефонній трубці, моє серце, як бувало завжди, підскочило й шубовснуло, мов жаба у ставок з лататтям, і мені на мить здалось, ніби того, що сталося, насправді не сталося. Одначе воно таки сталося, і тепер, поки таксі везло мене в центр, до нічної аптеки, мені лишалось тільки жовчно зловтішатися, що мене викликано в якійсь нагальній справі і що той, другий, не може нічого зарадити. Але моя зловтіха миттю втратила жовч та зло і лишилася просто втіхою, коли я вийшов з таксі й побачив за скляними дверима аптеки струнку тендітну постать у ясно-зеленій в горошок сукні без рукавів, з білим жакетом, перекинутим через руку. Я намагався розглядіти вираз її обличчя, але не встиг — вона помітила мене й усміхнулась.

Усмішка її була обережна й неначе провинна, в ній читалося будь ласка й дякую, та водночас прозирала наївна непохитна віра в те, що в твоїй душі переважить добре начало. І я рушив через гарячий тротуар до тієї усмішки й до зеленої сукні в горошок, що були за скляними дверима мов у вітрині, де ти міг милуватися на них, але не чіпати руками. А тоді приклав долоню до скла дверей, штовхнув їх і ступив з вулиці, з її гарячим і липким, наче в турецькій лазні, повітрям, сповненим суміші бензинового чаду та мертвотно-солодкавого духу річки, що розповзався по місту тихими літніми вечорами, у ясний, стерильно-чистий, прохолодний світ за склом, де була та усмішка, бо отакої гарячої літньої ночі нема нічого яснішого, чистішого й прохолоднішого за першорядну аптеку-закусочну на розі. Коли в ній на тебе чекає Анна Стентон і працює кондиціонер.

Її усмішка була звернена до мене, очі дивилися просто в моє обличчя, і вона подала мені руку. Я потиснув її, подумав, яка вона прохолодна, маленька й міцна, і почув Аннин голос:

— Схоже, я тільки й знаю, що турбувати тебе, Джеку.

— Та чого там, пусте,— відказав я і забрав свою руку.

Мабуть, лише якусь мить ми стояли мовчки, проте мені вона здалася дуже довгою і гнітючою, так ніби жодне з нас не знало, що сказати. Нарешті Анна мовила:

— Ходім сядемо.

Я рушив у глиб приміщення до столиків. Краєм ока я помітив, що вона хотіла була взяти мене під руку, але передумала. І коли я це помітив, моя втіха, що до тієї миті була просто втіхою, знову стала жовчною зловтіхою, з якою я туди приїхав. І такою лишалася весь час, поки я сидів за столиком і дивився на Аннине обличчя, на якому вже не було усмішки, а відбивалося тільки напруження, напинаючи шкіру на вилицях, і сліди всіх тих років, що минули відтоді, як одного літа ми сиділи у відкритій машині, і вона співала пісеньку пташині Джеккі, і обіцяла боронити бідолашну пташину Джеккі від кривди. Ну що ж, обіцянки своєї вона не порушила, аж ніяк, бо того ж таки літа, ще до осені, пташина Джеккі полетіла геть, туди, де кращий клімат і нікому її кривдити, та так і не повернулася. Принаймні я її більше не бачив.

А тепер ми сиділи за столиком перед склянкою з кока-колою, і Анна розповідала мені про те, що сталося в Адамовій квартирі.

— Що я маю зробити? — спитав я, коли вона закінчила.

— Ти сам знаєш,— відказала вона.

— Ти хочеш, щоб я переконав його залишитися?

— Так,— сказала вона.

— Це буде нелегко.

Вона кивнула головою.

— Це буде нелегко,— повторив я,— бо він поводиться, як псих. Я можу переконати його тільки в одному: коли вже отой мерзотник Коффі намагався його підкупити, то це свідчить, що з його роботою все чисто і так буде й далі, поки сам Адам цього хоче. Це свідчить також про те, що й хтось у вищій ланці не дав себе купити. І навіть про те, що Малюк Даффі — людина чесна. Або ж,— додав я,— не зміг забезпечити потрібний товар.

— То ти спробуєш? — запитала вона.

— Спробую,— відказав я,— але не покладай на це великих надій. Я можу довести Адамові тільки те, що він би й сам міг зрозуміти, якби не казився. Такий уже мораліст і чистоплюй, що куди там. Не любить водитися з вуличними хлопчаками. Боїться, щоб вони не забруднили його гарного костюмчика.

— Це нечесно! — сердито вигукнула вона.

Я знизав плечима й сказав:

— Гаразд, я все-таки спробую.

— Що ти думаєш робити?

— Тут можна зробити лиш одне. Піду до губернатора Старка й умовлю його заарештувати Коффі за спробу підкупу службової особи, якою є Адам, а Адам підтвердить це під присягою. Якщо, звісно, зволить це зробити. Тоді він, певно, зрозуміє, як воно все є. Зрозуміє, що Хазяїн стоятиме за нього. Та й…— Досі я думав лише про Адама, але тепер почав осягати думкою і ширші можливості ситуації.— Та й Хазяїнові буде тільки на руку, коли суд запроторить Коффі за грати. Особливо якщо той викаже, хто його підіслав. Тоді можна буде розчавити й Ларсона. А без Ларсона і сам Макмерфі не багато важитиме. Але засудити Коффі можна лише за умови, якби ти…— І мені враз заціпило.

— Якби я що? — запитала вона.

— Та ні, нічого,— відказав я, почуваючись так, наче їхав собі, ні про що не журячись, розвідним мостом і раптом прогін піді мною почав підійматися.

— Що? — вимогливо запитала вона.

Я подивився у її спокійні очі, на рішуче випнуте підборіддя і зрозумів, що краще сказати одразу. Вона однаково витягне з мене. І я сказав.

— Якби ти посвідчила в суді,— відповів я.

— Я це зроблю,— мовила