Богдан Сильвестрович Лепкий - Мотря

вела в двір. Як найближчі гетьманові люди і найкраще знаючі його вдачу, розуміли, що старшини даром пробують добути з нього те, що він виключно для себе ховає. Тому-то й відійшли набік.

— Кочубеєві знаки! — шепнув нараз Орлик.

— Василь Леонтійович їде!

— А може, Любов Федорівна?

— Може, обоє разом?

— Ось і комедія готова.

Войнаровський доложив гетьманові про приїзд. Гетьман сподівався, що Кочубеєві сани заїдуть за подвір'я, куди звичайно заїздив Кочубей, бо він до гетьмана на годинку не прибував. Тому туди і пішов йому назустріч.

Тим часом сани спинилися перед ґанком, вилізла Любов

Федорівна, скинула в передній свою верхню шубу й увійшла до світлиці.

— Христос рождається! — сказала, гордим поглядом обкидаючи зібраних.

— Славім його, — відповіли старшини.

— На старшинську раду попала? — спитала Любов Федорівна.

Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема.

— То дуже жаль, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки!

Сказавши це, визиваючо глянула кругом: «Но! і що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!» — говорила очима.

Її слова впали поміж старшин, як бомба. Що собі тая жінка гадає? Вона ж обижає не тільки гетьмана, але й їх. Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана.

Прилетів до неї Орлик.

— Ваша милість забувають про тую шану, яка належиться гетьманському дворові.

— Хто хоче, щоб його шанували, хай перше шанує сам себе.

— Числіться зі словами! — почав, зриваючись з місця, Кожухівський.

— Ого! А це відколи в нас на Україні такі політичні панове завелися? Не забувайте, що я жінка, дружина товариша, і числіться теж зі словами!

— Гетьмана нашого навіть жінці генерального судді обижати не дозволимо!

— А відколи ж воно обидно доходити свого права й справедливості? Невже ж Кочубеїв вільно обижати безкарно?

Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою.

— Ваша милість, моя зацна сваха, непотрібно бентежаться. Та тут не трибунал. — Взяв її за руку й повів уверх салі, де стояла з високою спинкою канапа. Попросив сідати, а сам, стоячи біля неї, вговорював її, щоб не перетягала струни. Який уважний гетьман, і до жінок ввічливий, але ж і йому не вільно давати себе безкарно обижати, бо він гетьман…

Про вовка промовка, а вовк тут. Відчинилися одні, другі двері, і ввійшов гетьман.

Побачивши Любов Федорівну, здивувався дивом великим, але, як чоловік вельми у світі бувалий і до форм товаристських змалку звичний, затаїв у собі це здивування і привітав гостю, немовто між ними нічого зроду не бувало.

Присунув фотель і сів напроти неї.

Апостол подався на салю. Старшини не хотіли бути свідками немилої розмови. Зразу стали гамірно балакати з собою, а потім незамітно гуртами висувалися до сусідніх кімнат.

Любов Федорівна, поправляючи складки свого, суто золотом перетиканого жупана, почала:

— А я, отеє, приїхала по Мотрю.

— Як то по Мотрю?

— А так, що хочу забрати її з собою. Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами.

— Це залежить від батька й мами, — відповів спокійно гетьман.

— А може, й від доньки?

— Діти бувають такі, якими їх виховують батьки.

— Не будемо перечитися, — заявила Любов Федорівна, — хочу, щоб Мотря їхала зі мною.

В очах гетьмана спалахнув вогонь. Але він зараз погасив його. Всміхаючися злегка і обертаючи ісмарагдовий перстень на пальці, відповів:

— Нема такого чоловіка на світі, щоб йому все діялося так, як він схоче. — Любов Федорівна нервово кинула собою на канапі, гетьман і собі поправився на фотелю. — Невигідно вам сидіти? — спитав.

Любов Федорівна злобно глянула на нього.

— Старі меблі не все для нинішніх людей вигідні, — говорив гетьман дальше. — Може, перейдете на іншу канапу? Будь ласка.

— Спасибі. Не треба. Не довго буду гаяти милість вашу. Прошу казати Мотрі, щоб збиралася в дорогу.

— Куди?

— Туди, куди повезе її мати.

— В монастир?

— А хоч би і в монастир.

— Ні, в монастир Мотря не поїде.

— Як же це так?

— А так, що вона туди їхати не хоче, а раз Мотря віддалася під мою протекцію, так я їй кривди вчинити не дозволю.

— А батьківська влада?

— А гетьманська повага?

Чути було, як горів у коминку огонь. Пронизливі очі Мазепи свердлували злобні зіниці Кочубеїхи. Вона болючо відчула цей погляд і спустила повіки.

Мовчанка тривала віки.

Гостя почула перевагу хазяїна хати. Жалувала, що переступила його поріг.

— Як же тоді буде? — спитала, не підносячи повік.

— Як Бог дасть і так, як годиться, щоб кривди ніякої нікому не було.

— Ми вже й без того покривжені сильно.

— Не з моєї вини.

— З чиєї ж тоді?

— Спитайтеся совісті вашої, пані.

— В кожного чоловіка своя совість власна, в декого її зовсім нема.

— Ці слова, будь ласка, заберіть назад, я їх не приймаю.

Кочубеїха закусила зуби. Їй хотілося підняти бучу, кликати старшин, обвинувачувати старого женолюба, називати його насильником і деспотом лукавим, але гетьман своїми очима обезсилював її і приковував до місця. Не знала, що їй робити. Чула, що потерпіла погром. Але тільки нині. Любов Федорівна оружжя не складає і з місця бою соромно не втече.

— Значиться, на Україні, — почала, — вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають,

— І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно.

— Але поривати їх вільно?

Гетьман встав.

— Любов Федорівна. Ви ставите мене в дуже скрутну ситуацію. Як господар хати хочу бути чемним для своєї гості, для матері Мотрі Василівни і для дружини Василя Леонтійовича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини ворожої мені, заганяєте мене в такий кут, у якому я не люблю і не хочу стояти. Дозвольте собі сказати, що на Україні я гетьман, а в свому дворі хазяїн. Всякі напади на нього я готовий відперти рішучо. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велить.

Любов Федорівна знов кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її:

— Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може?

Вона змовчала. То поправляла складки свойого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтійович. Мазепа — грець!

— Що ж мені тоді Василеві Леонтійовичу переказати?

— Що хочете, а від мене поздоровіть його і побажайте, щоб він був справжнім головою своєї родини.

— Ще одна така зневага, і в обморок попаду.

— Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю.

— А чого ж тоді не пускаєте Мотрі?

— Хто вам це сказав? Прошу, підіть,