Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Прогулюючись у напрямі Порту Піа, я зустрічаю майже всіх героїв Куланжа; героїв? Ні! їхніх онуків та онучок.

Пані де Севіньє отримує вірші Куланжа і відповідає йому із замку Роше, загубленого в глибині моєї бідолашної Бретані, за десять льє від Комбурґа: «Яка сумна моя адреса порівняно з вашою, любий кузене! Такій самітниці, як я, личить ця адреса, але тому, чия провідна зоря блукає, не знаючи втоми, личить виводити на листі слово Рим. Ви маєте рацію: хоча розпестити доля вас не встигла, вона частенько була прихильна до вас!!!»

Уперше Куланж приїхав до Рима в 1656 році, вдруге – в 1680-му: між двома подорожами минуло тридцять три роки; що до мене, з часу мого першого приїзду до Рима я постарів усього на двадцять п’ять років; я був тут у 1803 році, а зараз надворі рік 1828-й. Якби я був знайомий з пані де Севіньє, я навчив би її старіти без смутку.

Спон, Міссон, Дюмон, Аддісон пішли за Куланжем. Спон та його супутник Уеллер допомагали мені відшукувати шлях серед афінських руїн.

Читаючи Дюмона, з цікавістю дізнаєшся, де були в 1690 році шедеври, що дотепер захоплюють нас: боги Нілу і Тибру, Антіной, Клеопатра, Лаокоон і гаданий торс Геракла містилися в Бельведері. Ватиканський сад, за словами Дюмона, прикрашали бронзові павичі з гробниці Сципіона Африканського.

Аддісон подорожував на манір scholar [77]; враження його зводяться до цитат з античних авторів, пересипаних англійськими спогадами: проїжджаючи через Париж, він підніс Буало свої латинські вірші.

Услід за творцем «Катона» до Рима прибув отець Лаба: забавна людина була цей паризький домініканець. Місіонер, що проповідував християнство на Антильських островах, флібустьєр, обдарований математик і архітектор, відважний артилерист, що наводив гармату не гірше за гренадера, вчений історик, що розповів мешканцям Д’єппа про їх стародавні африканські володіння, він мав уїдливий розум і волелюбний характер. Я не знаю іншого мандрівця, який висловив би точніші й ясніші думки про папське правління. Лаба ходить вулицями, бере участь у релігійних процесіях, всюди стромляє свого носа і майже з усього глузує.

Домініканець говорить, що кадіські капуцини спорядили його постільною білизною, яка ось уже десять років новісінька, і що йому доводилося бачити святого Йосипа, одягненого по-іспанськи: зі шпагою при боці та капелюхом під пахвою, у пудреній перуці та окулярах на носі. У Римі він іде до меси. «Ніколи, – згадує він, – не бачив я стільки скалічених музикантів і не чув таких легкозвучних співів. Знавці стверджують, що ця музика не має собі рівних. Я погоджуюся, щоб показати, що розуміюсь на цьому, але якби я не мав честі прислужувати священикові, я втік би з церемонії, що тривала, як мені здалося, не три години, а всі шість».

Що ближче до наших днів, то дужче римські звичаї схожі на нинішні.

У часи Де Бросса римлянки носили перуки; звичай цей дуже давній: Проперцій запитував у своєї «милої», чому вона так любить прикрашати своє волосся:

Галльські жінки, наші прародительки, поставляли волосся Северінам, Пісціям, Фаустінам, Сабінам. Велледа говорить Евдору про свою зачіску: «Це моя діадема, я зберегла її для тебе». Волосся не було найбільшим завоюванням римлян, але виявилося завоюванням найдовговічнішим: у жіночих гробницях часто знаходять перуки, що чудово збереглися; мойри не владні над цією прикрасою, але де те чоло, яке вони вінчали? Запашні пасма, що розпалювали наймінливішу з пристрастей, пережили не одну імперію; смерть, що розбиває будь-які кайдани, не змогла порвати цю найтоншу нитку.

Нині італійки хизуються зачісками з власного волосся, чарівно кокетливими у жінок з народу.

Суддя-мандрівець де Бросс писав свої портрети і картини в манері Вольтера, з яким у нього вийшла комічна суперечка через клаптик землі. Де Бросс не раз розмовляв з принцесою Борґезе, сидячи на краєчку її ліжка. У 1803 році я бачив у палаці Борґезе іншу принцесу – Поліну Бонапарт, яка, подібно до свого брата, спочила, здобувши безліч перемог! Рафаель, якби вона була його сучасницею, зобразив би її у вигляді одного з тих амурів, зіпертих на спини левів, що прикрашають стіни вілли Фарнезіна, і схожа знемога загубила б художника та його модель. Скільки квітів зів’яло вже в тих степах, де блукали мої герої: святий Ієронім і святий Августин, Евдор і Цимодоцея!

Англійці на площі Іспанії, якими їх намалював де Бросс, дуже схожі на тих, яких ми бачимо сьогодні, – вони тримаються один за одного, галасують, поглядають згори вниз на простих смертних, а потому йдуть у свої руді лондонські нетрі, навіть не поглянувши на Колізей. Де Бросс сподобився честі бути рекомендованим Якову III:

«Старшому із синів претендента близько двадцяти років, молодшому п’ятнадцять. Від людей, близько з ними знайомих, я чув, що старший куди кращий за молодшого і його більше люблять у родині; у нього добре серце й відважна вдача; він насилу зносить своє становище і якщо не зможе рано чи пізно змінити свою долю, то не від браку хоробрості. Мені розповіли, що коли іспанці вели війну за Неаполітанське королівство, принц, тоді ще хлопчак, вирушив у плавання, щоб узяти участь в облозі Гаети; він стояв на палубі, і капелюх його впав у воду. Його хотіли підібрати. «Не варто, – відповів принц, – рано чи пізно мені доведеться піти за ним самому».

Де Бросс стверджує, що коли принц Уельський що-небудь почне, його чекає невдача, і пояснює, чому. Виявивши чималу завзятість, Карл Едуард, під ім’ям графа Альбані, повернувся до Рима; батько його помер; сам він одружився з принцесою Штольберґ-Гедерн і замешкав у Тоскані. Не знаю, чи правда це, але, за словами Юма, в 1753 і 1761 роках він таємно відвідав Лондон, був на коронації Георга III і сказав людині, що впізнала його: «Менш за все я заздрю тому, через кого зчинено весь цей галас».

Шлюб претендента не був щасливим; графиня Альбані кинула його й оселилася в Римі: там з нею познайомився інший мандрівець, Бонштеттен; на схилі віку бернський дворянин розповідав мені в Женеві, що береже листи юної графині Альбані.

Альф’єрі вперше побачив дружину претендента у Флоренції, і вона навіки полонила його серцем. «Минуло дванадцять років, – говорить він, – але й зараз, коли, досягнувши жалюгідного віку, позбавленого ілюзій, я пишу всі ці дурниці, я відчуваю, що, хоча кожен день відбирає у неї