Жюль Верн - 20 000 льє під водою

подрузі життя, і, нарешті, — красива риба, американський лицар, прикрашений всіма орденами і стрічками, що часто зустрічається коло берегів північноамериканського материка, чий народ так мало цінує й ордени і стрічки.

Скажу ще про одне явище в Гольфстрімі, а саме — про фосфоричне світіння води, що суперничало, особливо під час частих гроз, зі сяйвом нашого прожектора.

Восьмого травня ми знаходилися ще на траверсі мису Гаттераса, на широті Північної Кароліни. Тут ширина Гольфстріму досягала сімдесяти п’яти миль, а глибина — двохсот десяти метрів. «Наутілус» плив, куди очі дивляться. На кораблі не існувало ніякої охорони. Треба зізнатися, що втеча при таких обставинах могла вдатися. Населені береги були дуже зручним притулком. Море увесь час борознили пароплави, що обслуговували рейси між Нью-Йорком або Бостоном і Мексиканською затокою, вдень і вночі між різними пунктами американського берега снували шхуни каботажного плавання. Була надія, що вони нас підберуть. Усе це було сприятливою обставиною, незважаючи на тридцять миль, що відокремлювали «Наутілус» від берегів Сполучених Штатів.

Але інша обставина, дуже прикра, зовсім виключала плани канадця. Погода стояла дуже кепська. Ми наближалися до берегів, де бурі дуже часті, до батьківщини циклонів і смерчів, народжуваних самим Гольфстрімом. Пускатися на вутлому човні в море, що розгулялося, значило йти на вірну загибель. Сам Нед Ленд погоджувався з цим. Він гриз вудила, відчуваючи жорстоку тугу за батьківщиною, а єдиними ліками була втеча.

— Пане професоре, — сказав він у той же день, — настав час кінчати з цією справою. Я хочу діяти у відкриту. Ваш Немо іде від землі і взяв курс на північ. Заявляю вам, що з мене вистачить Південного полюса і до Північного я з ним не піду.

— Як бути, Неде, раз утеча нині нездійсненна?

— Я стою на своєму, треба поговорити з капітаном. Ви не захотіли з ним говорити, коли ми були у водах вашої батьківщини. Тепер ми у водах моєї батьківщини. У мене одна думка — через кілька днів «Наутілус» порівняється з Новою Шотландією, де біля Ньюфаундленду є велика бухта, а в цю бухту впадає ріка Святого Лавреитія, а ріка Святого Лаврентія — це моя ріка, на ній — рідне моє місто Квебек, і от варто лиш мені подумати про це, як уся кров прилипає мені до лиця, а волосся ворушиться на голові. Знаєте, пане професоре, я вже краще кинуся в море! А тут я не залишуся! Тут я задихнуся.

Ясно, що канадець дійшов до межі свого терпіння. Його богатирська натура не могла пристосуватися до такого довгого позбавлення волі. Він змінювався з виду день при дні. З кожним днем він ставав усе похмуріший. Я відчував, як він страждав, адже туга за батьківщиною охоплювала і мене. Уже сім місяців ми нічого не знали про землю. Окрім того і відчуженість капітана Немо, і зміна його настрою, особливо після бою зі спрутами, і його безмовність — усе це мені показало речі в іншому вигляді. Захопленість перших днів пропала. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб миритися з подібним становищем у середовищі, призначеному для китоподібних і інших мешканців морських глибин.

Воістину, якби цей юнак мав не легені, а зябра, з нього вийшла б цілком вихована риба.

— Ну, то що ж, пане професоре? — запитав Нед Ленд, не одержавши від мене відповіді.

— Отже, Нед, ви хочете, щоб я запитав у капітана Немо, які його наміри щодо нас?

— Так.

— Незважаючи на те, що він уже дав їх відчути?

— Так, я хочу установити це востаннє. Якщо бажаєте, можете говорити тільки про мене, від мого імені.

— Але я зустрічаюся з ним рідко. Мене він навіть уникає.

— Це не причина, щоб піти до нього.

— Я поговорю з ним, Неде.

— Коли? — наполегливо запитав канадець.

— Коли зустріну.

— Пане Аронаксе, ви що ж, хочете, щоб я сам пішов до нього?

— Ні, покладіться на мене. Завтра…

— Сьогодні, — сказав Нед Ленд.

— Добре. Я побачуся з ним сьогодні, — відповів я канадцю, відчуваючи, що коли він у цю справу сам втрутиться, то усе зіпсує.

Я залишився сам. Раз питання було поставлено, я вирішив покінчити з ним негайно.

Я віддаю перевагу вирішеній справі перед тією, що ще чекає рішення.

Я повернувся до себе в кімнату. Звідти я почув кроки в кімнаті капітана Немо. Не можна було упускати нагоди з ним зустрітися. Я постукав до нього в двері. Відповіді не було. Я знову постукав і повернув дверну ручку. Двері відчинилися. Я ввійшов. У кімнаті знаходився один капітан Немо. Схилившись над столом, він не чув, як я ввійшов. Зважившись не йти, поки не переговорю з ним, я підійшов до столу. Він різко підвів голову, насупив брови і сказав досить суворим тоном:

— Це ви? Що вам завгодно?

— Поговорити з вами, капітане.

— Але я зайнятий, у мене робота. Я надав вам повну свободу бути самому, невже я не можу користатися тим же?

Прийом здавався мало втішливим. Але я вирішив вислухати все, щоб сказати