Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

мою біду, були пастухи,— указав він пальцем на Мусія Стохату, який сидів на лавці неподалік,— яких, хай Бог мене скарає, я продавати не мислив, зробив те лиходійне вчинення, позарившись на вроду дівчини, сам Нечах-мурза, а в мене, пізнаного бранкою, вже не було ради вийти зі становиська...

Лементувало, гуло, ревіло людське тлумище, слухаючи оповіді злочинця. Кричало і кидало прокльонами, замовкало й німіло, щоб знову за мить-дві вибухнути. Суд ішов недовго, спершу виказали свої рішенці капулівчани і великолужці, потім уряд і лавники і нарешті сам суддя Ритор Квач.

Вислухавши докладно свідчення всечесних позивачів — Мусія Стохату, обох Прихідьків і Домну, суд вирішив покласти справі належний кінець і об'явив свій декрет: «Аби за теє христопродавське лиходійство злочинець з Виговським, вибрався, благословленими батьком і матерями, вже в дорогу, та, заїхавши по путі в Січ і наслухавшись там прокльонів та надивившись бешкетного колобродства кошової маси, а головне — наговорившись із місцевим екзархом-протоотцем Петром Буркуном, з яким приятелював давно, ще від „сидіння“ в Азові, вирішив повернутися у розгубі в Капулівку.

Безпорадність, розпорошеність у Коші були такими неймовірними, що тяжко було зорієнтуватися, а найбільшим гріхом там розглядалася допомога Безпалому, „як боярсько-царському служці“. Половина запорожців, в тому числі і по куренях, приведених туди із Вінниччини, категорично не пішла із Барабашем та іншими „на братовбивство“ до Безпалого, інша частина була за Виговського, але його дій в спілці з ординцями не виправдувала і не хотіла розуміти. Інші сіроми і особливо „збіглі“ пробували кликати, хоч і безуспішно, товариство на жалування, і Сірко вперше пошкодував, що запорозькі звичаї не дають козацтву можливості порушити традиційну гостинність і вигнати деяких із Коша.

— ...Не мені тобі мовити, голубе! Повної свободи, а найпаче тепер,— говорив Сіркові довірливо та задушевно панотець Буркун,— в житті людей немає і, мо', не буде, а в нас, оточених і околених із усюд хижими самовладцями та отак роздвоєних, і поготів її не може бути. Я на що вже духовний, а припинив би отих збіглих пускати в Кіш — вони розкладають козацтво. Зваж і на те, що більшість із них іде до нас через донців, а не прямо від бояр, а це настроює нашу козацьку сполечність проти наших же братів-козаків у Донщині. Отож треба, гадаю, нам мати Боже терпіння і свій розмисл у всьому, а найпаче тепер, коли ординці, турчини, ляхи та й московити із усіх сил явно дроблять нас, спонукають, ба й хочуть іти на оте непоправне людсько-гріховне лихе міжусобство, затіяне царем і боярами. Бачив би ти, як деякі збіглі нацьковувані кликали товариство у поміч „молодикові“ Безпалому, а тепер лишилися тут, посилаючись на те, що бояться попасти там до стрільців і бояр...

Слова панотця Буркуна підтверджували сказане і Гнатом Турлюном, і Лавром Гуком, і ще деким.

— Братовбивство, брате, ніколи не буде прощене Богом! Ми стаємо жертвами своєї неспаяності і доброгостинності, а найбільше — нерозуму наших верховодних продайдуш, хоч і вчать нас сусіди тих премудростей та зловмисник, не бувши відданий анафемі, мурафський сотник Данько Гунда за заподіяне людогешефство і збитки від оясирненого товару, згідно із пунктом магдебурзького правоукладення, був на перехресті великолузьких шляхів живцем укопаний у землю по шию до смерті і при покаянній молитві на прощення Боже...»

Сірко не був ні на дознаннях шуряка, ні на самому суді, але знав про те, що відбулося до суду і на суді, докладно і досконало. Хоч злочин і був належно покараний, у повернення Настки та покарання основного злочинця, мурзи Нечаха, Сірко мало вірив, глибоко приховавши ще одну рану помсти в своїй наболілій душі...

26.

Вихорним вітром, вибухом людського обуру рознісся, досягши Січі, початок перепису воєводою київським Василем Шереметєвим козаків, посполитих, торгових і рукомесних людей із одночасною присилкою царських воєвод в усі міста Гетьманщини, почавши із Сіверщини, і дознавачів у Чигирин із завданням розвідати, чи дійсно Виговський має намір відколотися від Москви. Саме ця чутка й змусила царя пригадати підказане свого часу Виговським й почати перепис та водворіння своїх воєвод, тим більше, що об'явився навіть наказний — Безпалий. Посилило буремну вихорність і намагання литовського гетьмана Сапеги мобілізувати чоловічу людність русинів у свої потуги по всіх підлитовських русинських селах і містах. Отож, весна прийшла розбудною не на жарт, і ніщо, мабуть, так би не згуртувало люд, як перепис і мобілізування.

Дуже швидко, мов на дріжджах, ширився людський обур, коли слідом за переписом цар дав наказ своїм послам «якось відсторонити»,— хоч би і вбивством, коли не отруєнням,— «своєвольця» Виговського, оплюгавивши його, яко зрадника і клятвопорушщя, із вівтарів у церквах, а в міжчассі спантеличення і розгуби вспольства і регіментарів чи, мо' й заколоту відірвати від України, заповнивши прикликаними наказним гетьманом Безпалим стрільцями, Сіверські землі і насамперед Новгород Сіверський, Грем'ячий, Чернігів, Стародуб, Дебрянськ та інші міста й осілки попід Дебрянсько-Жиздринським Поліссям.

Іван Сірко, що по довгому ваганні вирішив під впливом батька їхати до Чигирина на розвідини та побачення підступами та лукавствами аж задоста,— бубонів панотець, навертаючи до осуду братовбивства.

— Я, отче і побратиме, як відаєш, грішний і не можу наслідувати отого доброго самаритянина, який підставляв після побиття однієї щоки другу! Бог не створив мене здібним до такого,— говорив Сірко згодом Буркунові, зрозумівши давно, що на ворохобство і братовбивство за зиски пройдисвітів він іти не може.— Я, хай Бог простить, часом сумніваюся, чи той Бог дійсно є, бо нащо, коли б справді він був, допускати стільки лиха моєму людові, бувши всесильним і мавши можливість того не допустити? А щодо того, що Польща і Московія та агаряни кличуть наших провідців до покори і до свавільного панства, нічого не даючи рядовичам-козакам і сполеченству та посполитству, то я повністю з тобою згодний. Не для нашого ж добра вони всі ото копошаться. І недарма ж тільки старшини