Віктор Гюго - Трудівники моря

бог обіцяє вічність, значить, він хоче, щоб чоловік жив у шлюбі. Для мене на землі тільки одна жінка — це ви. Мої думки про вас — це молитва. Бог — моя віра, ви — моя надія. Крила, на яких я можу злетіти, носите ви. Ви — моє життя, а тепер — і моє небо.

— Мосьє, — мовила Дерюшетта, — нема нікого в моєму домі, хто міг би відповісти вам на це.

Голос зазвучав знову:

— Я створив цю солодку мрію. Бог не забороняє мріяти. Ви здаєтесь мені сяйвом. Я палко люблю вас, мадемуазель. Свята невинність — це ви. Я знаю, що о цій порі всі сплять, але іншого часу я вибрати не міг. Ви пригадуєте місце в Біблії, яке нам прочитали? Книга Буття, глава двадцять п'ята. З того часу я завжди думаю про ті слова. Я часто їх перечитував. Превелебний Ерод казав мені: «Вам потрібна багата жінка». А я йому відповідав: «Ні, мені потрібна бідна жінка». Мадемуазель, я говорю з вами, не наближаючись до вас, і я відійду ще далі, якщо ви не бажаєте, щоб моя тінь торкалася ваших ніг. Ви моя володарка, ви підійдете до мене, якщо захочете. Я люблю і чекаю. Ви — живе втілення божої благодаті.

— Мосьє, — пролебеділа Дерюшетта, — я не думала, що мене помічали по неділях і по четвергах…

Голос вів далі:

— Не можна боротися проти того, що послано з самих небес. Найбільший на світі закон — закон любові. Шлюб — це Ханаан. Ви — краса обітована. О благодатна, схиляюся перед вами!

Дерюшетта відповіла:

— Я не думала, що чинила гірше тих, хто справно відвідував церковну службу… Знову пролунав голос:

— Бог своєю волею створив квіти, вранішню зорю, весну, і він хоче, щоб скрізь панувала любов. Ви така чудова в цій священній темряві ночі! Цей сад обробили ви, і від цих квітів віє вашим диханням. Мадемуазель! Душа поєднується з душею незалежно від них. Не наша вина в тому. Ви молились у церкві, тільки й усього; і я там був — тільки й усього. Я лише відчував, що кохаю вас. Інколи мій погляд зупинявся на вас. Це було недобре, але що я міг вдіяти? Все це трапилося зі мною, коли я дивився на вас. Перечити цьому неможливо. Існують таємні жадання, які стоять вище нас. Найвеличніший храм — людське серце. Мати вашу душу в своєму домі — це земний рай, який, я сподіваюсь, ви погодитесь розділити зі мною. Поки я був бідний, я мовчав. Я знаю, скільки вам років. Вам двадцять один рік. Мені ж двадцять шість. Завтра я від'їжджаю, якщо ви мені відмовите, я більше сюди не повернуся. Будьте моєю нареченою. Ви погоджуєтесь? Мої очі вже не раз мимоволі ставили це запитання вашим очам. Я люблю вас, дайте мені відповідь. Я поговорю з вашим дядьком, як тільки він зможе мене прийняти, але насамперед я звертаюсь до вас. Адже про Ревекку треба запитати в самої Ревекки. А може, ви не любите мене.

Дерюшетта схилила голову й прошепотіла:

— О, я обожнюю його!

Це було сказано так тихо, що почув тільки Жільят.

Вона не підводила голови, ніби ховаючи в темряві обличчя, ховала в тіні й думки.

Запала тривала мовчанка. Жоден листочок на деревах не ворухнувся. То був той строгий і мирний час, коли сон неживих предметів поєднується зі сном живих істот і ніч ніби прислухається до биття серця самої природи. В цю безмовність вривається гармонійною співзвучністю невгамовний шум моря, який доповнює тишу.

Знову пролунав голос:

— Мадемуазель! Дерюшетта здригнулася.

— Я чекаю.

— На що ви чекаєте?

— На вашу відповідь.

— Бог почув її, — мовила Дерюшетта.

Тоді голос начеб задзвенів, і водночас він став ще ніжнішим, ніж перед тим. Слова лунали з гущавини дерев, як з неопалимої купини:

— Ти моя наречена. Встань і прийди до мене. І хай ця зоряна глибінь стане свідком прийняття моєї душі твоєю душею, і хай наш перший поцілунок вознесе нас на небеса!

Дерюшетта підвелася і якусь мить, втупивши погляд перед собою, очевидно, в погляд його очей, стояла непорушно. Відтак з високо піднятою головою, з обвислими руками і розчепіреними пальцями пішла повільними кроками, як ідуть, коли під ногами не чують твердого грунту, під дерева і сховалась між ними.

Ще через мить замість однієї тіні на піску вимальовувалися дві, вони злились, і Жільят побачив у себе під ногами міцні обійми двох тіней.

Час тече в нас, як цівка піску в пісковому годиннику. І ми не відчуваємо його плину, особливо в найвідповідальніші хвилини нашого життя. Як довго тривала таємнича мить, коли з бігу часу виключилась пара, що не знала про свідка й не бачила його, і свідок, який не бачив цієї пари, але знав, що вона по той бік огорожі? Сказати важко. Раптом здаля долинув якийсь шум, хтось крикнув: «Рятуйте!»

Слідом за цим задзвонив портовий дзвін. Але ті, що були в п'янкій знемозі неземного щастя, напевно, нічого й не почули.

А дзвін усе бамкав. Якби хтось надумав тепер пошукати Жільята в завулку за рогом стіни, то вже не знайшов би його там.

КНИГА ДРУГА
ДЕСПОТИЗМ ВДЯЧНОСТІ