Віктор Гюго - Трудівники моря

Поміж віттям кущів, які уже густо заряснила листям весна, з нез'ясовною плавністю небесного видива появилась чиясь постать, чиясь сукня, чиєсь божественне обличчя, неначе чисте сяйво, світліше, ніж сяйво місяця.

Жільят відчував, що непритомніє, — то була Дерюшетта.

Вона підійшла ближче. Зупинилася. Ступила кілька кроків убік, потім знову зупинилася і сіла на дерев'яну лавочку. Місяць зайшов за дерева, поміж бляклими зорями блукали поодинокі хмари, море тихцем перешіптувалося з темрявою, місто спало, на обрії стелився туман, від усього віяло глибокою печаллю. Дерюшетта схилила чоло, її задумливий погляд був спрямований у пустоту, голова її була майже не накритою; чепчик розв'язався, і з-під нього видно було ніжну потилицю з привабливими завитками волосся, — вона машинально намотувала стрічку від чепчика на один із пальців, у напівтемряві вимальовувались її чарівні, як у статуї, руки; сукня на ній була такого відтінку, який уночі стає білим; дерева ледь гойдали віттям, ніби вони були проникнуті чаром, який ішов від неї, виднівся кінчик її ніжки, опущені вії злегка здригалися, ніби від стримуваних сліз чи невідступної думки, яку вона намагалася прогнати; її руки в зворушливій безпорадності ніби шукали, на що спертися; у всій її позі було щось легке, немов повітряне; вона скорше здавалася відблиском сяйва, ніж світла, скорше була схожа на грацію, ніж на богиню; сукня її спадала звабливими складками; на вродливому личку відбився цнотливий роздум. Вона сиділа так близько, що Жільятові стало страшно. Він чув її дихання.

Десь у глибині зарослів щебетав соловейко. Легенький шум вітру у віттях дерев сколихував невимовну тишу ночі. Прекрасна і недоступна Дерюшетта в цих сутінках здавалася ніби витканою з місячних променів та ніжних ароматів; все безконечне, розсіяне довкола очарування таємно тяглося до неї, зосереджувалось у ній і розцвітало нею. Вона була ніби розквітлою душею чудової ночі.

Срібляста імла, втілена в Дерюшетті, пригнічувала Жільята. Він був розгублений.

Те, що він відчував, неможливо передати словами, почуття — завжди нові, слова ж — затерті, тому почуття не можна передати словами. Іноді людина знемагає від захоплення. Бачити Дерюшетту, бачити наяву, бачити її сукню, бачити її чепчик, бачити стрічку, яку вона намотує на свої пальці! Чи ж можна уявити собі щось подібне? Бути біля неї — хіба це можливо? Слухати, як вона дихає! Значить, вона дихає? Тоді й зорі дихають. Жільят весь тремтів. Він був найнещасливішою і найзакоханішою людиною на світі. Він не знав, що йому робити. Несамовита радість бачити її повергала його в прах. Невже то була вона, а тут ось і він сам? Його засліплені захопленням, зосереджені думки були приковані до цієї істоти, як погляд скнари — до коштовного каменя. Він не зводив очей з її потилиці, її волосся. Він навіть не казав собі, що все це належить йому, що незабаром, можливо, завтра він матиме право зняти цей чепчик, матиме право розв'язати цю стрічку. Подумати про таке — ні, навіть на мить у нього не зринув би цей зухвалий помисел. Доторкнутись думкою — це майже те саме, що торкнутись рукою. Любов для Жільята була як мед для ведмедя; вона була вишуканою, заманливою мрією. Думки у нього плутались. Він не розумів, що з ним діється. А в саду співав соловейко. Жільят відчував, що вмирає.

Підвестися, перемахнути через огорожу, підійти і сказати: «Дерюшетта, це я», — таке не приходило йому в голову. А якби навіть і прийшло, він утік би. Коли щось подібне до думки зродилось у його голові, то це певність того, що Дерюшетта тут, що більше нічого й не потрібно і що це початок вічності.

Якийсь шелест привернув увагу їх обох: Дерюшетта ніби прокинулась від своєї замріяності, Жільят вийшов зі стану екстазу. Хтось ішов по саду. Хто саме — за деревами не було видно. Кроки були чоловічі.

Дерюшетта підвела очі.

Кроки наблизились, потім затихли. Людина, що прийшла, зупинилася. Стежка, на якій стояла лавчина, губилася між деревами. Прибулий, очевидно, зупинився між двома рядами дерев, за кілька кроків від лавки.

Волею випадку віття дерев не ховало його від Дерюшетти, але ховало від Жільята.

Місячне сяйво відкидало на стежку поза деревами тінь, котра пролягла до лавки.

Жільят бачив цю тінь.

Він подивився на Дерюшетту.

Вона була дуже блідою. З її напіврозкритих уст вирвався крик здивування. Вона встала, але знову опустилась на лавку. В її поведінці можна було вловити бажання втекти, і водночас її ніби стримували якісь чари. Її здивування було сповнене захоплення, змішаного зі страхом. На її устах променилась усмішка, а очі блищали від сліз. Присутність незнайомого ніби перевернула все її єство. Здавалося, що той, хто постав перед нею, був неземною істотою. В його погляді мерехтів відблиск очей ангела.

Істота, яка була для Жільята тільки тінню, заговорила. Голос із-за дерев був ніжнішим, ніж жіночий, але все ж то був голос чоловіка. До Жільята долітали слова:

— Мадемуазель! Я бачу вас щонеділі і щочетверга, мені казали, що раніше ви так часто не приходили. Пробачте мені, на це звернули увагу інші. Я ніколи не говорив з вами, це був мій обов'язок. Нині я заговорив з вами — це теж мій обов'язок. Я повинен передусім звернутись до вас. «Кашмір» відпливає завтра. Ось чому я прийшов сюди. Ви щовечора прогулюєтесь у своєму саду. Було б негарно з мого боку дізнаватися про ваші звички, якби не одна моя задумка. Мадемуазель! Ви бідна, а я віднині став багатим. Чи хочете ви, щоб я став вашим чоловіком?

Дерюшетта благально склала руки, заніміло подивилася на того, хто говорив, її погляд був зосереджений, уся вона тремтіла від голови до ніг. Голос вів далі:

— Я вас люблю. Бог не для того створив серце чоловіка, щоб воно мовчало. Раз