Юрій Косач - День гніву

про Хмельницького як «слугу царя», який «допомагав збирати» «належні Росії землі», побутувало як серед росіян, так і серед «малоросів»: зрусифікованих і напівзрусифікованих громадян імперії українського походження, для яких не лише національні інтереси, а навіть особиста віра і сентименти поступалися місцем перед вимогами чиновницьких кар'єр та бажаннями підніматися якомога вище по драбині імперської суспільної ієрархії. Яскравим прикладом такої людини може слугувати Михайло Юзефович, — царський інспектор освіти й один з ініціаторів побудування пам'ятника Хмельницькому в Києві, — людина не лише українського походження, а й навіть, свого часу, українофільських поглядів, яка, однак, поступово перетворилася на вислужницького ґвинтика імперської урядової машини й запеклого українофоба. Співпрацюючи з Третім відділенням царської канцелярії, що мало на меті душити в країні дух волелюбності та будь-які вияви вільної думки, Юзефович був причетним до арештів і розгрому Кирило-Методіївського братства в 1840-х pp., а в 1870-х став ініціатором введення горезвісного Емського указу, який на десятиліття заборонив у підросійській Україні україномовні видання і театральні вистави. Захищаючи ідею пам'ятника Хмельницькому в Києві, Юзефович вихваляв того, мовляв, «лояльного супроти царя» гетьмана у протиставленні до «сепаратистів» та «зрадників Росії» на зразок Івана Виговського чи Івана Мазепи.

Напередодні Першої світової війни з аналогічною позицією виступили російські шовіністи, згуртовані навколо газети «Киевлянин». Назвавши себе «богданівцями», вони проголошували Хмельницького своїм «русским» героєм на противагу Мазепі «українських сепаратистів», і саме в полеміці з «богданівцями» напередодні війни Михайло Грушевський зробив свою найпозитивнішу заяву про Хмельницького, назвавши його «українським національним героєм». У загальному, підтримуваний машиною імперської пропаґанди образ Хмельницького як героя із «всеросійського» пантеону залишався глибоко вкарбованим у свідомість великої частини населення України, і духовні (а незрідка й біологічні) нащадки тих людей через десятиліття без проблем та опору сприйняли сконструйований у подібному дусі сталінський культ Хмельницького як «великого друга Росії», культ, який 1954 р. став обов'язковим в УРСР згідно із «Тезами ЦК КПРС про 300-річчя возз'єднання України з Росією»…

* * *

Саме сталінський культ Хмельницького, створений у час кривавого терору 1936—37 pp., а тоді, після смерті «вождя всіх народів», канонізований «Тезами ЦК КПРС», наймогутніше вплинув на сформування стереотипового «уявного образу» Богдана Хмельницького в «колективній свідомості» тогочасних українців та їхніх нинішніх нащадків. Через вплив сотень написаних «на партійне замовлення» пропаґандивних творів, якими «ощасливили» свій народ соцреалістичні драматурги, письменники й кінорежисери, бодай три покоління українців засвоїли на відрухово-підсвідомому рівні низку нав'язаних їм стереотипів не лише про особу гетьмана, а й про характер повстання 1648 р. та й суть українсько-російських взаємин, а відтак і про українську тотожність як таку.

У політичних реаліях СССР українська самосвідомість була ж дозволена тільки у вузеньких рамках офіційної ідеї України як «молодшої сестри», що була й буде «навіки з Москвою» та «навіки з великим російським народом», й, самозрозуміло, далекосяжною метою пропаґанди такої ідеї України, у поєднанні із послідовною русифікацією усіх аспектів життя і верств населення, було доведення до ситуації, в якій переважна більшість українців щиро повірять в те, що, мовляв, «українці та росіяни — це, по суті, один народ», яку сьогодні пропагують ідеологи «русского мира».

А позаяк інші форми й вияви української самосвідомості суворо й програмно викорінювалися цілою низкою репресивних державних механізмів, то й для творця в УРСР постать гетьмана Хмельницького стала дуже важливою, дарма що й вельми складною і «небезпечною». Адже, з одного боку, цей мотив вживався в культурі та публіцистиці з відверто антиукраїнською метою, але, з другого боку, «хоч як спотворений, образ Хмельницького був проте в совєтський період одним із небагатьох дозволених символів української тотожності»[569].

А втім, хоч яким дивним це може здаватися із сучасної перспективи, сталінський культ Хмельницького не був автоматичним продовженням «Переяславського міту» з часів царської імперії. У міжчасі, в 1920-х pp., в умовах іще несталінської УРСР, зовсім інший образ гетьмана створила українська марксистська історіографія. (Зокрема, трактування особи Хмельницького українськими марксистами — це лише один із прикладів того, як радикально український націонал-комунізм відрізнявся від російсько-сталінського варіянту ідеології). Під помітним впливом народницької традиції, українська марксистська історіографія 1920-х, провідним представником якої був Матвій Яворський, не лише неґативно ставилася до особи Хмельницького як представника «експлуататорського класу», а й засудила Переяславську угоду, як зародок «російського імперіялізму в Україні». А оскільки ж у той самий час патріарх народницької історіографії в Україні Михайло Грушевський дав Хмельницькому дуже негативну оцінку в IX томі «Історії України-Руси», скритикувавши при нагоді «державницькі» концепції В'ячеслава Липинського, то виявляється, що переважна більшість науковців в Україні у 20-х pp. розвінчувала як культ Хмельницького, так і «Переяславський міт» царських часів.

Ба навіть і після розгрому марксистської історіографії 20-х pp. (Матвія Яворського арештували 1931 p., а розстріляли 1937 p.), коли історична наука в УРСР опинилася під проводом Михайла Покровського, негативний погляд на Хмельницького та й на Переяславську угоду, в основному, продовжувався, і це знайшло відбиття у статті про Богдана Хмельницького у «Великій Совєтській Енциклопедії» 1935 p., де його характеризують як «зрадника і непримиренного ворога українських хліборобів»[570], а про угоду з Москвою пишуть: «Відомий Переяславський договір являв собою союз українських феодалів із російськими й, по суті, юридично оформив початок колоніальної влади Росії над Україною…»[571]. З тієї причини мітологізація особи гетьмана та визвольної війни під його проводом почалася в XX ст. аж ніяк не в СССР, а (під вагомим впливом ідей Липинського) в еміґрації та в Західній Україні, яка опинилася в межах польської держави. Напевне, першим значнішим літературним твором того часу про Хмельниччину, що в деяких епізодах зображував і особу гетьмана, був роман Юрія Липи «Козаки в Московії: Роман з XVII століття» (1934). Цей твір про групу козаків, які відвідують Московію в перші роки Хмельниччини, зіставляє в яскравому контрасті лицарський епос і свободолюбство українського козацтва із рабською ментальністю та й ксенофобією московитів, а також порівнює свободи і повагу до особистих прав у Гетьманщині із брутально репресивним характером царської влади. Завершальна сцена роману (яка припадає на рік 1650) зображує двір Хмельницького в часи вершини слави та влади гетьмана, якого закордонні посли називають «великим князем», а то «Ucrainae Rex» (королем України), «великим Цезаром» і врешті «імператором» і «володарем Русі».

В аналогічно патріотичній, чи то пак «націоналістичній», перспективі бачив епоху Хмельниччини мистецький критик та письменник із міжвоєнної Галичини Микола Голубець, який ще 1928 р. у книжці «Хмельницький у Львові» порівняв гетьмана з Кромвелем та Наполеоном і наголошував, що визвольна війна під його прапорами не була ані громадянською війною, ані соціяльною (себто «класовою») революцією козацтва й черні