Джо Аберкромбі - На лезі клинка

Тепер Ферро про це гірко шкодувала, але якщо доведеться, вона боротиметься, як зможе. Більшість людей не усвідомлює, як багато у світі зброї. Є речі, які можна кидати або на які можна кидати ворогів. Речі, які можна ламати чи використовувати як ломаки. Скрученою шматою можна задушити. Жменею болота можна засліпити. Зрештою, вона може перегризти йому горлянку. Ферро демонстративно вишкірилась до чоловіка, але він наче цього не помітив. Просто сидів собі й дивився. Мовчазний, нерухомий, огидний і небезпечний.

— Кляті біляки, — прошипіла вона собі під носа.

Худий чоловік, натомість, здавався геть безневинним. З вигляду хворобливий, з довгим, як у жінок, волоссям. Незграбний і нервовий, він все облизував губи. Час від часу молодик глипав на Ферро, але щоразу, коли вона скошувала на нього очі, відвертався, ковтаючи слину, і борлак на його шиї смикався спершу вниз, а тоді вгору. Він здавався наляканим і не був небезпечним, але Ферро, спостерігаючи за здоровилом, не випускала його з поля зору. Не варто цілком скидати його з рахунків.

Життя навчило її бути готовою до всіляких сюрпризів.

Залишався тільки старий. Вона не довіряла жодному із цих біляків, але найбільше цьому голомозому. Численні глибокі борозни на обличчі: навколо очей, навколо носа. Жорсткі борозни. Різкі, суворі вилиці. Великі міцні руки, вкриті сивими волосинками. Ферро вирішила: якби їй треба було прикінчити цю трійцю, то, незважаючи на всю небезпеку здоровила, першим вона би вбила голомозого. Він оглядав її зверху донизу поглядом работорговця. Наче прицінювався, чого вона варта.

Виродок.

Баяз, як називав його Юлвей. Вони, схоже, добре знали одне одного.

— Отже, брате, — казав голомозий біляк кантійською, хоча було очевидно, що вони не родичі, — як справи у великій імперії Гуркул?

Юлвей зітхнув.

— З дня коронації минув усього рік, а Утман вже розбив рештки повстанців і притиснув місцевих правителів. Тепер молодого імператора бояться ще більше, ніж його батька. Солдати з гордістю величають його Утман-ул-Дошт. У його лабетах майже ціла Канта. Він неподільно владарює всім Південним морем.

— Окрім Дагоски.

— Так, але вона у нього на прицілі. Його війська сходяться до півострова, а шпигуни за великим муром Дагоски працюють, не покладаючи рук. На Півночі війна, а відтак залишилось недовго, перш ніж він відчує, що час обложити місто. І коли це станеться, навряд чи воно зможе довго проти нього вистояти.

— Ти впевнений? Союз досі контролює море.

Юлвей спохмурнів.

— Ми бачили кораблі, брате. Багато величезних кораблів. Гурки збудували флот. Могутній, таємний. Мабуть, вони розпочали будівництво ще багато років тому, під час останньої війни. Боюся, що Союзові недовго залишилося контролювати море.

— Флот? Я сподівався, що у нас буде ще кілька років на підготовку.

Голос голомозого біляка звучав незадоволено.

— Доведеться неабияк поспішити з виконанням моїх планів.

Ферро втомилася від їхньої балаканини. Вона звикла постійно рухатись, постійно триматися на крок вперед, і ненавиділа стояти як пень. Якщо довго залишатись на одному місці, в такому разі тебе швидко знайдуть гурки. Ферро не бажала, щоб на неї витріщались допитливі біляки. Вона рушила прогулятися кімнатою, поки двоє старих невпинно тарабанили, хмурячись і втягуючи крізь зуби повітря. Вона помахала руками. Покопала потерту підлогу. Потицяла у ганчірки на стінах і подивилася за ними, провела пальцями по меблях, цокнула язиком і зціпила зуби.

Одне слово, всіх нервувала.

Вона пройшла біля великого огидного біляка, який сидів на стільці, настільки близько, що заледве не торкнулася його порепаної шкіри. Просто хотіла показати, що їй насрати на його габарити, шрами й таке інше. Потім вона рушила до нервового, худого біляка з довгим волоссям. Коли Ферро наблизилась, він зглитнув слину.

— С-с-с, — засичала вона до нього.

Він щось пробурмотів і побрів геть, а Ферро зайняла його місце біля відкритого вікна. Вона виглянула назовні, повертаючись спиною до кімнати.

Просто, щоб показати білякам, що вона справді срати на них хотіла.

За вікном були сади. Дерева, кущі, широкі чепурні газони. На коротко постриженій траві під сонцем ніжилися групки товстих блідих чоловіків та жінок, набивали свої спітнілі пики їжею, хлебтали випивку. Вона покосилася на них. Товсті, огидні, ліниві біляки. Немає на них Бога. Тільки те і знають, що жерти та ледарювати.

— Сади, — пирхнула вона.

Перед палацом Утмана також були сади. Вона дивилася на них з маленького віконця своєї кімнати. Своєї камери. Задовго до того, як він став Утман-ул-Доштом. Коли він всього лише був наймолодшим сином імператора. Коли вона була однією з багатьох його рабинь. Його полонянкою. Ферро висунулася і плюнула з вікна.

Вона ненавиділа сади.

Ненавиділа самі міста — місця неволі, страху, деградації, їхні стіни були стінами в’язниці. Чим скоріше вона покине це мерзенне місце, тим щасливішою або принаймні менш нещасною буде. Вона відвернулась від вікна і знову насупилась. Вони всі дивилися на неї.

Першим заговорив той, кого звали Баязом.

— Ти справді знайшов щось вражаюче, брате. Вона виділяється з юрби, еге? Ти впевнений, це саме те, що я шукаю?

Юлвей якусь хвилину дивився на Ферро.

— Абсолютно.

— Агов, я тут! — гаркнула Ферро до них, але голомозий біляк продовжував говорити так, наче її не було.

— Вона відчуває біль?

— Лише трішки. Дорогою сюди вона зіткнулася з пожирачем.

— Невже? — Баяз тихо засміявся сам до себе. — Сильно їй нашкодили?

— Сильно, але за два дні вона уже могла ходити, а за тиждень повністю зцілилась. На ній не залишилося і сліду. Це ненормально.

— У свій час ми обидва бачили чимало ненормального. Нам треба бути певними.

Старий сягнув до кишені. Ферро насторожено спостерігала, як він вийняв кулак і підніс його до столу. Коли він забрав руку, на стільниці лежало два гладких, блискучих камінці.

Голомозий подався вперед.

— Скажи-но мені, Ферро, який камінець синій?

Вона вп’ялась поглядом у нього, а потім у камінці. Вони нічим не відрізнялись. Всі спостерігали за нею, ще уважніше, ніж досі, і вона заскрипіла зубами.

— Он той, — вказала Ферро на лівий.

Баяз усміхнувся.

— Саме на цю відповідь я й сподівався.

Ферро стенула плечима. Пощастило, що вдалось вгадати, подумала вона. Аж тут Ферро глянула на обличчя кремезного біляка. Він морщив лоба, розглядаючи два камені, наче не міг чогось дотямити.

— Вони обидва червоні, — пояснив Баяз. — Ти зовсім не розрізняєш кольорів, чи не так, Ферро?

Отже, голомозий біляк обвів її круг пальця. Вона не знала, звідки він дізнався про кольори, але їй це однозначно не подобалось. Ніхто не дурить Ферро Малджин. Вона почала сміятись. Різким, огидним, булькотливим сміхом.

А тоді скочила до столу.

Не встиг вираз здивування сформуватись