Джо Аберкромбі - На лезі клинка

здригнувся й отямився. Його пальці розімкнулися, і він відсмикнув руку. Сестра стояла під стіною. Він чув її подих. Коротке сапання. Чи то так дихав він? Його голова розколювалась. Око досі дивилося на нього.

Це йому привиділось. Авжеж. Будь-якої миті він прокинеться, і кошмар закінчиться. Це всього лише сон. Аж нараз вона відкинула з обличчя волосся.

Її шкіра була мертвотно-блідою, наче виліпленою з воску. Цівка крові з носа здавалася майже чорною на її тлі. На шиї яскраво зарожевіли сліди від пальців. Його пальців. Отже, все сталося насправді.

Вестові закрутило в животі. Він відкрив рота, але не зміг вимовити ні слова. Він поглянув на її розбиту губу і відчув, що його нудить.

— Арді… — Йому було так огидно, що він ледь не зблював, промовивши її ім’я. Вест відчував у горлі жовч, але його голос не припиняв лепетати. — Пробач мене… Пробач, будь ласка… Ти в порядку?

— Бувало й гірше.

Вона поволі звела руку і торкнулася губи кінчиком пальця. Кров вимастила їй рот.

— Арді… — Він простягнув до неї одну руку, але тут же відсмикнув її, щоб не наробити ще якого зла. — Мені шкода…

— Йому теж завжди було шкода. Хіба ти не пам’ятаєш? Він бив нас, а потім плакав. І весь час йому було шкода. Але це не спиняло його наступного разу. Ти забув?

Вест одригнув і придушив ще один напад нудоти. Йому було би легше стерпіти, якби вона плакала, кричала чи била його кулачками. Від будь-якої дії йому було би легше. Вест намагався ніколи про це не думати, але він не забув.

— Ні, — прошепотів він, — я пам’ятаю.

— Гадаєш, він зупинився, коли ти поїхав? Він став ще гіршим. Тільки тепер мені доводилось ховатися самій. Я мріяла, що ти повернешся, повернешся і врятуєш мене. Але коли ти все-таки повернувся, це було ненадовго, стосунки між нами змінились, і ти нічого не вдіяв.

— Арді… Я не знав…

— Все ти знав, але втік. Найлегше було нічого не робити. Вдавати, що все добре. Я розумію, і, щоб ти знав, я тебе навіть не виню. У той час думка про те, що ти втік, була мені хоч якоюсь розрадою. День його смерті став найщасливішим днем мого життя.

— Він був нашим батьком…

— О так. Моє невезіння. Невезіння з чоловіками. Я плакала над його могилою, як покірна донька. Плакала і плакала, поки присутні на похороні не почали переживати, чи не з’їхала я з глузду. Після цього я лягла у ліжко і чекала, доки всі поснуть. Я вибралася з дому, повернулася до могили, якийсь час постояла… а тоді насцяла на неї! Я задерла сорочку, сіла навпочіпки і насцяла на нього! І весь цей час я думала — більше я не буду хлопчиком для биття!

Вона витерла кров з носа затиллям долоні.

— Бачив би ти, яка я була щаслива, коли ти послав по мене! Листа з рук не випускала. Знов ожили всі мої жалюгідні маленькі мрії. Надіялася, так? Що за блядське прокляття! Думала, житиму з братом, моїм захисником. Він наглядатиме за мною, допомагатиме мені. Може, тепер і в мене з’явиться хоч якась подоба життя! Але ти не такий, яким я тебе пам’ятала. Такий уже дорослий, що далі нікуди. Спочатку уникаєш мене, потім відчитуєш, тоді б’єш, а тепер тобі шкода. Викапаний татусь!

Він застогнав. Здавалось, наче вона штрикає його голкою просто в череп. І він це насправді заслужив. Вона була права. Він підвів її. Ще задовго до сьогоднішнього дня. Поки він вимахував шпагами і цілував дупи людям, які зневажали його, вона мучилась. Потрібно було лише докласти трохи зусиль, але він ніколи не міг на це відважитись. Кожна хвилина, проведена з нею, сповнювала його нестерпним відчуттям провини, яка тиснула на Веста, наче камінь.

Вона відійшла від стіни.

— Мабуть, піду зустрінусь із Джезалем. Нехай він і найобмеженіший бовдур у цілому місті, але не думаю, що він колись помислив би підняти на мене руку, згоден?

Вона відштовхнула його з дороги і рушила до дверей.

— Арді! — Він вхопив її за руку. — Прошу… Арді… Пробач мене…

Сестра висунула язика, згорнула його в трубочку і плюнула кривавою слиною. Плювок м’яко розтікся по його мундирі.

— Осьде я бачила твої пробачення, виродку.

Двері грюкнули у нього перед носом.

Кожна людина поклоняється сама собі

Ферро зиркала із прищуром на біляка, а він зиркав у відповідь. Це тривало якийсь час, не безперервно, але досить часто. Зиркання. Усі вони були бридкі, ці м’якотілі блідолиці, але цей був винятково потворним.

Вона знала, що її лице пошрамоване, обвітрене й обпалене сонцем та вітром, загрубіле за роки життя у диких місцях, але бліда шкіра на обличчі цього чоловіка виглядала як щит, що побував у багатьох битвах — порубаний, порізаний, поколотий, пощерблений. Аж не вірилось, що на настільки понівеченому обличчі ще могли вціліти очі. І все ж вони там були і дивилися на неї.

Вона вирішила, що він небезпечний.

Він був не лише великим, але й дужим. Дужим, як бик. Важив, напевно, вдвічі більше за неї, а його товста шия складалась з самих м’язів. Ферро відчувала силу, яку він випромінював. Вона би не здивувалася, якби він зміг підняти її однією рукою. Але це не дуже її турбувало. Спершу йому доведеться її упіймати. Великий та сильний — не означає прудкий.

А повільний ворог — не такий вже й небезпечний. Шрами її теж не хвилювали. Вони лише доводили, що він бував у купі бійок, але не обов’язково виходив із них переможцем. Її тривожило інше. Те, як він сидів — нерухомо, але не розслаблено. Готовий. Спокійний. Те, як рухалися його очі — хитро, обережно, — від неї і по кімнаті. Темні очі, спостережливі, уважні. Оцінювальні. Товсті жили на тильній стороні долонь, проте довгі і спритні пальці, а під нігтями — бруд. Одного пальця не було. Лише білий обрубок. Все це їй аж ніяк не подобалось. Пахло небезпекою.

Вона би не хотіла битися із ним без зброї.

Але вона віддала свій ніж тому біляку на мосту. Ферро збиралась його різонути, але в останню мить передумала. Його очі чимось нагадали їй Аруфа — до того, як гурки настромили його голову на списа. Вони були сумні і спокійні, так наче він розумів її. Наче вона була людиною, а не річчю. В останню мить, наперекір собі, вона віддала ножа. Дозволила, щоб її завели сюди.