Fata Morgana - Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І, Fata Morgana

Моллі стисла зуби, як небудь вгамувавши тремтячу щелепу, й все ж несміливо торкнулася гострого плеча, схилившись незвично близько. Від німого благання у власному шепоті хотілося ридати ще дужче.

— Але, Вілле... батьки любили тебе.

— Знаю. Я теж любив їх. Але... не в цьому справа. – він ще затинався, проковтуючи сльози час від часу, але очі його й досі залишалися на мокрому місці. – Просто... Я втомився бути джерелом всіх проблем. Наша родина пересварилася та розвалилася після мого народження, батько був змушений виїхати в інший регіон, щоб уникнути осуду друзів та знайомих, причиною якого став я. Матір вбили через мене. Містер Доусон чи не всі десять років твердив про те, який я невдячний та як йому іноді шкода часу, що він витратив на мене. – хлопець протер тильним боком долоні вологе підборіддя та закінчив ледве чутно: 

— Я всім і завжди був в тягар. 

— Ні-ні-ні, Вільяме, це ж не так. – мало не у відчаї заперечила Моллі, трохи налякана такими його думками. А Шалфей все так само відмовлявся слухати її, чи то ігноруючи, чи то не помічаючи її такої-сякої підтримки взагалі.

— Ще й ці вбивства для ритуалу... Розумію, це здасться дивним, але... Я почуваюся винним у цьому всьому. Я єдиний кровний родич Кассандри і... 

— Якщо ти знав, що Касс та Сойка одна й та ж людина, то чому не сказав одразу? – перебила його Моллі, зненацька розізлившись. Якщо він хоче сповна наридатися сьогодні, то нехай хоч розповість усе до кінця. А вона ж дійсно не розуміла сенсу брехати. Як там говорив Вілл? Не впевнений? – Для чого приховав правду?

Хлопець надовго замовк, спрямувавши досі блискучий від сліз погляд на захід. Останні промені сонця химерними відображеннями стрибали в його зіницях, перетворюючи темно-синій колір райдужки на суміш оранжевого, червоного і рожевого. Його очі стали морем, у темних зі сріблястими відблисками хвилях якого, тонув захід. 

— Я... – нарешті пробубонів він, знову влаштувавши підборіддя на колінах, та розпачливо шморгнув носом. – Злякався, мабуть. Просто... якби я сказав, що Сойка полює на мене, ти б вигнала мене, скоріше за все. Щоб відгородитися від небезпеки. Тоді мені здалося, що краще буде змовчати, ніж розповісти все так, як є. Я хотів лише одного, того, що не виходить з голови з тієї злощасної ночі, — знайти Кассандру та нарешті поквитатися. Бути з вами, тут, в компанії — нині пріоритет для мене. Самотужки мені не впоратись. – знехотя визнав Вільям. 

Моллі відчула, як всередині зароджується і вже зростає обурення, але чому це обурення вийшло назовні такими тихими й лагідними словами, так і не зрозуміла.

— Я нізащо не вчинила б так. – прошепотіла вона, досі не прибираючи долоні від його лопатки. 

Серце пропустило удар, коли їхні погляди зустрілися.

— Я вчинив би.

І сказано це було з такою холодною жорстокістю, що й не зрозумієш, кому така жорстокість адресується: йому самому чи тому, хто б опинився на його місці. 

Моллі промовчала, не знаючи, що можна відповісти на таке. Вона дійсно не стала б проганяти з компаньйонів Вільяма лише через те, що він зв’язаний кровними узами з Сойкою. Він-то в цьому не винен.

До чого ж дивно все це. Що за дивак раптом з’явився в її житті?

Щоправда, Моллі було щиро шкода його. Вона й уявити не могла, що може відчувати хлопець в такій ситуації. Як це, переживати ось таку провину? Як розуміти, що купу людей вбили, фактично, через тебе? І не має значення, що тебе зрештою також уб’ють. Можливо, Віллу було б легше, якби він не усвідомлював, що буде останнім у цьому кривавому ланцюжку? Якби не знав, що головна вбивця доводиться йому родичкою?

— Не можу описати, настільки великим був мій переляк після того, як тебе... й пані Гайдук ледь не вбили. Як трусились пальці, коли я прочитав, що Матильда мертва. Як мене налякала ідея взяти під контроль серце Мії. Я... – голос Вілла знову став тремтіти. Він нервово ковтнув та насилу продовжив: – Не хочу, щоб люди помирали. Не так. Не через мене. Не знову. Я навіть хотів піти самостійно, доки ви не вигнали мене, але...

— Послухай! – перебила його Моллі, більше не в змозі витримати жодного його слова, хоча щойно була готова вислухати все. Вона наполегливо посмикала Вільяма за плече, змушуючи поглянути на неї. Зараз вона розповість цьому хлопчику з травянистим ім’ям, що думає з приводу всього цього. – Ми б не відпустили тебе! Ти член пророцтва, Вільяме. Ти майбутній Елементор. Ти просто зобов’язаний допомогти нам знищити той клятий П’ятий Елемент і це неминуче, на жаль. І навіть не смій говорити мені, що це небезпечно для нас. Якщо ти досі не зрозумів, ця авантюра лишається для всіх нас ризикованою, не в залежності від того, родичка тобі Сойка чи ні. Та й хтось нещодавно клявся мені у її величності самовпевненості! То де ж вона тепер, ця ваша самовпевненість приправлена залізними нервами, любий містере? І, якщо чесно, я не розумію, чому ти вважаєш себе таким... – дівчина різко замовкла, підбираючи слово, яке найкраще б описало самооцінку Шалфея. Принаймні, його думку про себе в цю секунду.

— Ні на що не здатним. Неповноцінним. – люб’язно підказав той без особливих емоцій. Сльози Вільяма висохли, проте очі залишилися такими ж червоними. Його обличчя знову набуло дивного, але вже не крижаного, як раніше, спокою. Він продовжував уважно слухати Моллі, розглядаючи її якось незвично. Напів сліпий погляд віддавав загадковим блиском. – Ні на що, окрім, як доставляти всім навколо проблеми, звісно.

— Саме так! – погодилась Моллі, клацнувши пальцями. І вона, набираючи голос і починаючи збуджено трусити долонями, продовжила: – Але ж це неправда! Ти найкращий другокружник, якого мені доводилось зустрічати. Ти не зациклив розвиток своїх чар на одній чи двох галузях. Спогади, думки, кров, світло, матерія, емоції. 

— Мати казала, що треба розвинути кожен з дарів. 

— Ти все можеш. А скільки вмієш і без цього. Неймовірна пам’ять, критичне мислення, гострий язик, екенейська...