Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Белокун був змушений шукати для Матері Вітрів притулку в

небі. За роки акинджиї та й самі Старші Брати розтягнули недогоріле сміття.

Кожен вважав знахідку з мукоеде ляїн ер талісманом. Вірили, що уламок із цього

місця теж може захистити від бур.

Саша Бідний завів їх до найкраще збереженого барака. Саманні стіни

потріскалися, з-під розбитої штукатурки стирчала чорна, наче зрізане волосся, камка. Усередині валялися залишки їжі, дрова, матраци й навіть балон із водою.

Тут часто зупинялися розвідники та мисливці за головами, які прямували на

Матір Вітрів, — за неписаним законом кожен мав залишити після себе стільки, скільки доти забрав. Бекир підійшов до купи старих, напівзотлілих газет

Старших Братів. Ма називала їх агітками й не дозволяла брати до рук. Але тепер

її не було поряд.

Бекир підібрав пожовтілий від часу папірець. Дата свідчила, що агітка була

випущена за рік до Спалахів. Справжній раритет і купа неприємностей. Старші

Брати особливо ретельно знищували все, що розповідало про них до Спалахів.

Бекир присів і почав ворушити купу.

— Ці штуки не рятують від бур, — глузливо сказав Шейтан. — Бачиш, роками валяються, ніхто й не чіпає. Знайди краще якусь залізяку, щось, де буде

багато солі. У Дешті за таке дадуть добру ціну.

Червоношкірий знітився, сплюнув собі під ноги й пішов порати тулпарів.

Бекир знав, що він не договорив: «Дадуть добру ціну, якщо повернешся в Дешт».

Але ніхто з акинджиїв не вірив, що Бекир зможе вирватися з лещат Гавена

Белокуна. Він розвернувся до решти спиною і занурився в читання. І лише за

мить відчув, що в бараку запанувала незвична тиша. Бекир подумав, що це через

нього — через те, де вони й що станеться завтра. Усі акинджиї знали його з

дитинства, і тепер, попри їхній же заповіт не віддавати своїх, готувалися

передати Старшим Братам хлопчика, який виріс на їхніх очах. Для них він був

уже наче мертвий. Навіть Шейтан не попросив зіграти з ним у тогуз коргоол, хоча вони грали на кожній зупинці. Бекир вирішив до них не обертатися.

— Тут робилося щось погане, — прошепотіла йому на вухо Чорна Корова.

Бекир кинув погляд за її спину й несподівано зрозумів, що причина

мовчання криється не в почутті провини перед ним. Ніхто на нього й не дивився.

Саша Бідний наказав розпалити вогонь прямо в бараку, і всі мовчки, наче

рятуючись від зла, що зачаїлося в кутках, згуртувалися навколо світла.

Чорна Корова потягнула його за собою. Вони зупинилися біля глухої стіни.

Дівчинка торкнулася вкритого тріщинами тиньку, тонкі пальці бігали поверхнею, вивчаючи рельєф, немов вона була сліпою, що намагалася вгадати риси обличчя

через доторк. Потім вона взяла руку Бекира й змусила повторити цей жест. Стіна

була всіяна написами.

— Це імена, — прошепотіла дівчинка. — І дати. Тут тримали дітей. Над

ними знущалися. — Запалою щокою Чорної Корови поповзла сльоза. А Бекир

зрозумів, що вони перебувають у бараці, де тримали дітей задля експериментів.

— Дід казав, що під час тої пожежі вони всі згоріли, — прошепотів Ніязі.

«Ні, Азіз-баба просто не міг приводити сюди дітей. Хай би що казав

Кемаль-шейх, це неправда. Тільки не наш дід», — подумав Бекир, прибираючи

руку від стіни. У його уяві вона закровоточила. Ні, зараз він не міг думати ще й

про це. Треба було відволіктися. Наче вигрібна яма копека, його знову

приманила до себе купа з агітками.

Вони всі стосувалися періоду до Спалахів. На тьмяних, вицвілих фото

всміхалися чи супилися незнайомі люди. Усі були незміненими — такими, як

Бекир, без жодних ознак засоленості. Тексти розказували, як Старші Брати

«нещадно долали ворога» і «здобували героїчні перемоги». Бекир знайшов лише

кілька світлин пізнішого періоду, коли катастрофа вже сталася і Кіммерик

перетворився на Дешт. Він розчаровано відклав їх убік. Старші Брати були в

масках. Бекир так і не зрозумів, чи то вони боялися суєру, чи ховали змінені

обличчя від фотокамер. Бекир потягнувся до наступної агітки.

«Старші Брати несуть надію всьому людству. У наших лабораторіях ми

працюємо над створенням нової людини… Ваші діти стануть солдатами

майбутнього…» — наче прокричали слова на вицвілому папірці. Люди на фото

нижче здавалися привидами. Бекир довго розглядав зображення, перш ніж

зрозумів, що він там бачить. У центрі сидів доктор Зорг. У цьому Бекир не

сумнівався. На деякі офіційні свята, крім портрета Язика, Гєра Сєров виносив

зображення і його вчителя — доктора Германа Зорга, одного із засновників

Старших Братів та автора Догмату. Дивували ті, хто стояв поряд із ним.

Праворуч від доктора Зорга шкірився молодик, у якому Бекир упізнав Кемаля-шейха й навіть мимоволі глянув на його руки, намагаючись побачити

кришталики. Ліворуч — чоловік, який із того часу анітрішки не змінився. Це був

їхній Азіз-баба. Під фото значився підпис:

«Доктор Зорг у колі кіммерицьких рекрутерів».

«Рекрутерів, — наче спалахнуло в голові Бекира, — тих, хто постачав

дітей у школу доктора Зорга, а потім — на Станцію Старших Братів для

експериментів».

Фото підтверджувало його найгірші підозри. Кемаль-шейх брехав.

Розказував, що пішов від Азіза-баби, коли дізнався, що той приводить дітей

Старшим Братам. Правда була в тому, що й Азіз-баба, і Кемаль-шейх були

рекрутерами. Але інша агітка змусила забути й про це. Бекир роздивлявся її, намагаючись пересвідчитися, що зображення не зникне й не зміниться. Це фото

він уже неодноразово бачив, ризикуючи отримати на горіхи від Ма, діставав з

комода й довго вдивлявся в риси усміхненого білочубого чоловіка. Як і обручку

матері, він проніс зображення через весь Дешт, наче це були його охоронні знаки, таємні талісмани на кшталт тумара Чорної Корови, тільки він мало про них

говорив і майже нікому не показував. Було дивно й гидко знайти копію світлини

зі сховку матері в цій купі непотребу, немов хтось поглумився над