Джоан Роулінг - Убивчий білий, Джоан Роулінг

Рафаель аж застиг з притисненою до вуст пляшкою, а Робін зрозуміла, що перетнула невидиму межу. За весь час своєї роботи в агенції вона жодного разу не використовувала факти зі свого справжнього життя, щоб вселити довіру, ніколи не змішувала приватне і професійне життя, щоб когось розкрутити. Зробивши з невірності Метью засіб для маніпуляції Рафаелем, вона, понад сумнів, здійснила вчинок, який би нажахав і обурив її чоловіка. Адже шлюб священний (так би він подумав), нічого спільного з брудною, непевною професією Робін.

— Серйозно? — спитав Рафаель.

— Так,— відповіла Робін,— але я не чекаю, що ти мені повіриш після всієї брехні, яку я тобі розповідала в ролі Венеції. Добре,— дістала вона записник із сумочки,— ти казав, що не заперечуєш проти кількох питань?

— Е... так,— відповів він, ніби не знаючи, тішитися чи тривожитися.— Тобто це правда? Ти вчора розірвала свій шлюб?

— Так,— відповіла Робін.— Що тебе так шокує?

— Не знаю,— відповів Рафаель.— Ти на вигляд така... правильна.— Його очі пробіглися її обличчям.— Почасти тим і принадна.

— То я можу ставити свої питання? — поцікавилася Робін, рішучо незворушна.

Рафаель відпив ще пива і мовив:

— Вічно вся в роботі. Чоловіки мимоволі думають, чим би привернути твою увагу.

— Серйозно...

— Добре, добре, питання... тільки спершу зробімо замовлення. Хочеш дім-саму?

— На твій смак,— відповіла Робін, розгортаючи записник.

Замовлення їжі ніби поліпшило настрій Рафаеля.

— Пий ще,— сказав він.

— Мені, власне, взагалі не слід пити,— відповіла Робін, яка насправді більше не торкалася вина після першого ковтка.— Гаразд, я хотіла поговорити про Ебері-стріт.

— Говори,— мовив Рафаель.

— Ти чув, що Кінвара сказала про ключі. Я подумала, що...

— ...ключ міг бути у мене? — спокійно спитав Рафаель.— Угадай, скільки разів я взагалі був у тому будинку.

Робін чекала.

— Один раз,— відповів Рафаель.— Дитиною там не бував. Коли вийшов з... ну, ти знаєш... тато, який до мене туди навіть не приходив, запросив мене поїхати до Чизвелл-гаузу, і я поїхав. Зачесався, вдягнув костюм, проїхав весь шлях до тої пекельної діри, а він навіть не з’явився. Затримався через пізнє голосування чи що. Уяви, як зраділа Кінвара, що я у неї ночую — в тому клятому похмурому домі, про який мені в дитинстві снилися кошмари. Вітаємо вдома, Рафе. Зранку потягом поїхав до Лондона. Цілий тиждень ані звістки від татка, аж тут викликає мене знову, цього разу на Ебері-стріт. Я подумав — сам тепер не прийду. Нащо пішов?

— Не знаю,— відповіла Робін.— Нащо ти пішов?

Рафаель глянув їй просто у вічі.

— Можна до печінок ненавидіти когось і все ж хотіти, щоб він не був до тебе байдужий. І ненавидіти себе за це.

— Так,— тихо відповіла Робін,— можна.

— Тож приперся я на Ебері-стріт, думаючи собі, що можу поговорити з батьком коли не від серця до серця — ти ж його бачила,— то, знаєш, якось по-людськи. Він мені відчиняє двері, каже: «Ага, ось і ти», веде мене до вітальні, а там Генрі Драммонд. Так я зрозумів, що це співбесіда щодо роботи. Драммонд каже, що візьме мене, батько гарчить, щоб я цього разу все не спаскудив, і викидає мене на вулицю. Вперше і востаннє побував там,— мовив Рафаель,— тож не можу сказати, що плекаю теплі спогади.

Він спинився, ніби обмірковуючи щойно сказане, тоді засміявся.

— І звісно, там мій батько вкоротив собі віку. Забув про це.

— Ключа не маєш,— сказала Робін, записуючи.

— Ні. Ключа і запрошення заходити, коли забажаю, я не отримав разом з іншими незапропонованими речами.

— Я хочу спитати дещо, що може здатися тобі недоречним,— сторожко мовила Робін.

— Звучить цікаво,— нахилився вперед Рафаель.

— У тебе ніколи не виникало підозри, що батько має роман на стороні?

— Що? — знову спитав Рафаель, майже комічно здивувавшись.— Ні... але... що?

— Протягом десь останнього року? — провадила Робін.— Уже в шлюбі з Кінварою?

Рафаель ніби не вірив власним вухам.

— Добре,— сказала Робін,— якщо ти не...

— Як вам узагалі спало на думку, що в батька був роман?

— Кінвара постійно була така власниця, так хотіла знати, де саме твій батько, правда ж?

— Правда,— криво посміхнувся Рафаель,— але ж ти знаєш причину. То через тебе.

— Я чула, що Кінвара зривалася за багато місяців до того, як я почала працювати в приймальні. Сказала одній людині, що батько їй зраджує. Всі кажуть, що вона була в страшному стані. Це все трапилося десь тоді ж, коли приспали її кобилу, і вона...

— ...вдарила тата молотком? — він насупився.— О. Я думав, це через те, що вона не хотіла присипляти кобилу. Ну, замолоду тато був той ще бабій. О... а може, він саме тому відіслав мене до Чизвелл-гаузу, а сам лишився в Лондоні? Кінвара однозначно чекала його вдома і страшно розлютилася, коли він в останній момент не зміг приїхати.

— Так, можливо,— відповіла Робін, записуючи.— Ти не пам’ятаєш, який то був день?

— Е... так, власне, пам’ятаю. Важко забути день, коли тебе випустили з в’язниці. Я вийшов у середу, шістнадцятого лютого минулого року, а тато запросив мене до Чизвелл-гаузу наступної суботи, тобто... дев’ятнадцятого.

Робін записала.

— Ти не чув, не бачив ознак того, що в нього є інша жінка?

— Та ну,— відповів Рафаель,— ти ж працювала у Палаті громад. Ти бачила, як мало в нас спільного. Хіба б він розповів мені, що отак розважається?

— Він же сказав тоді, що бачив привид Джека О’Кента вночі у маєтку.

— То інше. Він був тоді п’яний і... ну... не при собі. Дивний. Щось говорив про божественну відплату... Не знаю, може, він мав на увазі свій роман. Може, нарешті відростив сумління після трьох дружин.

— Він же наче не одружився з твоєю матір’ю?

Рафаель примружив очі.

— Вибач. На мить забув, що я — байстрюк.

— Та ну,— м’яко мовила Робін,— ти же знаєш, що я не про...

— Добре, вибач,— сказав він,— щось я вразливий. Коли тебе батько викреслює з заповіту, станеш таким.

Робін згадала слова Страйка про спадок: «Ідеться про гроші — й не про гроші теж»,— і Рафаель мовив, ніби відлуння її думок:

— Ідеться не про гроші, хоча, бачить Бог, вони мені не завадять.