Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

чоловіком і моєю донькою, ще дитиною? Адже — пробачте мені за такі слова — під усіма тими гарними словами, чого чоловік хоче від жінки, криється звичайно щось дуже просте і примітивне.

— Ви кажете, там були й вірші?

— Я не розуміла їх. Тільки Марія Реґіна любила поезію.

— Ви нічого не пригадуєте з них?

— Вони були дуже модерністичні, дуже інтелектуальні, дуже темні. Ось чому я кажу, що то все була велика помилка. Він гадав, ніби я така жінка, що лежатиму з ним у ліжку в пітьмі й говоритиму про поезію, але я була зовсім не така. Я була дружина і мати, дружина чоловіка, замкненого в лікарні, яка з не меншим успіхом могла б бути в’язницею чи цвинтарем, і матір’ю двох дівчат, яких треба було якось берегти у світі, де люди, коли хочуть украсти у вас гроші, беруть із собою сокиру. Я не мала часу на жалощі до цього молодого невігласа, що впав переді мною навколішки і принижувався переді мною. І, по щирості, якби я хотіла чоловіка, то не такого, як він.

Бо, дозвольте мені запевнити вас, — вибачте, що затримую вас, — я аж ніяк не була позбавлена почуттів. Ви не повинні піти з хибним враженням про мене. Я не була мертва до світу. Вранці, коли Жоана була на роботі, Марія Реґіна — в школі, а сонце осявало промінням нашу маленьку квартиру, звичайно таку темну й похмуру, я інколи стояла в тому промінні біля відчиненого вікна, слухала птахів і відчувала тепло на обличчі і в грудях; у такі миті мені знову хотілося бути жінкою. Я була ще не дуже стара, я просто чекала. Що ж. Досить. Дякую, що слухали.

— Ви казали минулого разу, що маєте якесь запитання до мене.

— Атож, я й забула, я маю запитання. Ось воно. Я звичайно не помиляюся в людях, тож скажіть мені, чи я помилилася в Джоні Кутзее? Бо для мене, як бути щирою, він був ніхто. Він був чоловіком без сутності. Можливо, він умів добре писати, можливо, мав певний талант до слів — не знаю, я ніколи не читала його книжок, я ніколи не відчувала бажання прочитати їх. Я знаю, згодом він набув великої слави, але чи справді він був видатним письменником? Бо, на мою думку, таланту до слів не досить, якщо хочеш бути видатним письменником. Треба ще бути видатною людиною. А він був не видатною людиною, а дрібною, незначущою дрібною людиною, я вам не можу назвати причин, одну, другу, третю, четверту, чому я кажу це, але таким було моє враження від самого початку, від миті, коли я побачила його, і ніякі події, які сталися потім, не змінили його. Тож я звертаюся до вас. Ви глибоко вивчали його, ви пишете книжку про нього. Яка ваша думка про нього? Чи помилялась я?

— Моя думка про нього як письменника чи моя думка про нього як людину?

— Як людину.

— Я не можу сказати. Я б не хотів висловлювати своєї думки про жодну людину, ніколи не бачивши її особисто. І про чоловіка, і про жінку. Але думаю, що тієї миті, коли Кутзее зустрів вас, він був самотній, неприродно самотній. Можливо, це й пояснює певні, — як тут сказати? — певні дивацтва його поведінки.

— Звідки ви знаєте про це?

— З нотаток, які він лишив. Із поєднання різних елементів. Він був почасти самотній, а почасти у стані відчаю…

— Атож, але ми всі почасти у стані відчаю, це життя. Якщо ви сильні, ви долаєте відчай. Ось чому я запитую: як можна бути видатним письменником, якщо ви просто звичайна дрібна людина? Ви, безперечно, повинні мати в душі певне полум’я, яке вирізняє вас серед людей на вулиці. Можливо, в його книжках, якщо читати їх, можна побачити те полум’я. Але я, за часів, як була з ним, ніколи не відчувала ніякого полум’я. Навпаки, він видавався мені, — як тут можна сказати? — літеплим.

— Певною мірою, я б погодився з вами. Вогонь — не перше слово, яке спадає на гадку, коли думаєш про його твори. Але він мав інші чесноти, іншу силу. Наприклад, я б сказав, що він був сталий. Він мав сталий погляд. Його годі було легко одурити зовнішніми рисами.

— А ви не думаєте, що для чоловіка, якого годі одурити зовнішніми рисами, він надто легко закохувався?

[Сміх.]

— Але, можливо, закохуючись, він не був одурений. Можливо, він бачив речі, яких не бачили інші люди?

— У жінці?

— Так, у жінці.

[Тиша.]

— Ви казали мені, що він кохав мене навіть по тому, як я прогнала його, навіть коли забула, що він існував коли-небудь. Невже саме це ви називаєте сталістю? Як на мене, це просто ідіотизм.

— Думаю, він був затятий. Дуже англійське слово. Не знаю, чи є його еквівалент у португальській мові. Наче бульдог, що хапає вас зубами і не відпускає.

— Якщо ви кажете так, я мушу вірити вам. Але бути наче собака — невже це чудово по-англійському?

[Сміх.]

— Знаєте, в моїй професії ми замість лише слухати, що люди кажуть, воліємо спостерігати, як вони рухаються, як тримають своє тіло. Це наш спосіб дійти до істини, і він непоганий. Ваш містер Кутзее, може, й мав талант до слів, але, як я казала вам, не вмів танцювати. Він не вмів танцювати і, — ось одна з фраз, яку я пам’ятаю з Південної Африки, я почула її від Марії Реґіни, — не вмів танцювати, щоб урятувати своє життя.

[Сміх.]

— Але, як говорити серйозно, сеньйоро Насіменто, було багато видатних людей, які були поганими танцівниками. Якщо спершу треба бути добрим танцюристом, щоб мати потім змогу стати видатною людиною, тоді Ганді був невидатним, Толстой — невидатним.

— Ні, ви не слухаєте, що я кажу. Я говорю серйозно. Знаєте слово «безтілесний»? Цей чоловік був безтілесний. Він був розлучений зі своїм тілом. Для нього тіло було наче однією з тих дерев’яних ляльок, що їх рухають нитками. Тягнете за цю нитку — ворушиться ліва рука, тягнете за цю — ворушиться права нога. А справжнє «я» міститься вгорі, ви не здатні побачити його, як і ляльковода, що смикає нитки.

І тепер такий чоловік приходить до мене, до володарки танку. «Покажіть мені, як танцювати!» — благає він. Тож я й показую, показую, як рухатись