Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

одно право: оборонятись проти напасників. Се святе право рівняє раба з вільною людиною. Але коли й се право занедбується рабом, коли він свою оборону віддав у руки свою напасника, тоді годі уважати раба за живу людину, тоді над ним треба заспівати «со святими упокой».

Закон — навіть закон! — надав нам право обрати собі представників. Смішно, недостойно й ганебно, коли ми самі не вжиємо свого права для себе, але зловимось на гачок російських лібералів та віддамо наші голоси на їхніх кандидатів.

Солодко співали нам при останніх виборах російські ліберали, запевняючи, що українську справу оборонятимуть як свою власну, аби лиш ми віддали свої голоси на їхніх кандидатів. Ціла Україна (окрім Харкова) віддала свої голоси росіянам. І що з того вийшло? Вийшло те, що кадет Родічев виступив з ось якою обороною прав українців на рідну школу:

«Дайте їм (українцям) рідну школу, нехай вони самі побачать, якої нісенітниці домагаються».

Чи найгірший ворог зміг би сказати щось більше ганебне про українські домагання? А се ж так казав лідер партії і казав у Державній думі! Тут вже нічого говорити про вибрики в «Русской мысли» кадета Петра Струве та йому подібних! А ми віддали свої голоси власне кадетам. Через те у третій Думі й не знайшлося українців, щоби змити пляму, яку наложив отой кадет на честь цілої нашої нації. Але ж хоч тепер мусимо ми стерти сю пляму. Се повинні зробити наші посли в четвертій Думі.

Отже, оберім українців, тих українців, які обстоюватимуть всі домагання.

Щоб по всіх школах, від нижчих до найвищих, скрізь, де вчаться діти української національності, навчання було українською мовою. Се найперше, найважніше наше домагання, бо народ без рідної школи — се народ без будуччини. Можна ще ждати з реформами політичними та соціальними, але не можна довше дожидати школи. Школа потрібна нам зараз. Без школи нація мре й дичіє. Се через брак школи український народ такий некультурний, такий розбитий, слабий та нікчемний. Се через брак школи гине геній українського народу! Нема школи, нема й освіти на Вкраїні. Нема освіти, нема й людей, а є тільки живі етнографічні істоти. Через таку велику вагу школи й забороняють українську школу, бо так найлегше обернути внівець українську націю.

Щоб у Києві була заснована на державний кошт українська Академія наук. В нові часи наука стала дужчою за шаблі та рушниці. Сю величезну силу — науку треба націоналізувати, щоб українська нація могла її собі використати. Університет і Академія — се огнища й скарбниці наукові. Без української Академії наук усі вчені українці розлазяться по чужинах, замість того, щоби працювати на свій народ.

Щоб початкова освіта була загальна й обов’язкова для всіх хлопців і дівчат однаково. Не повинно бути неграмотних людей, бо неграмотний — се дикун.

Щоб свободи громадянські та національні були забезпечені законом. Се ж умови людського громадського життя, без сього не можливий громадський розвиток.

Щоб українська мова була на Вкраїні рівноправна з мовою російською і щоб ся рівноправність була забезпечена законом. Нехай українець має змогу вільно користуватись своєю мовою у суді, церкві та адміністративних закладах.

Щоб робітницька праця була охоронена законом, щоб заведено було 8-годинний робочий день, щоб були дозволені стоваришення, щоб робоча сила була страхована про старість та про інвалідність.

Щоб налоги були зменшені.

Щоб фінансова та економічна політика російського правительства не була, як досі, направлена на знівечення та знехтування продуктивних сил України, на використування України в інтересах центру.

Щоб українська церква була автокефальна, як то установлено Переяславським договором з року 1654.

Обрані українським народом посли повинні поробити заходи, щоб земські самоуправи на Вкраїні були зреформовані в тім напрямі, аби найбільшу вагу по земствах мали народні українські елементи, щоб земські самоуправи були справді самоуправами українського народу. Посли наші повинні дбати про видання закону, який би об’єднав усі земства на Вкраїні в одну самоуправу народу українського в межах залюдненої українцями території.

Обрані нами посли обов’язані всі вступити до спільного Українського клубу парламентарного, бо той, хто не вступить до клубу, розхитує національну солідарність, ослаблює силу клубу, бо і правительство, і партії числяться тільки з чимсь значним. Український народ не може обрати на послів тих, хто не схоче вступити до спільного національного клубу.

При виборах до четвертої Думи Державної українці повинні облишити свої сварки, і всі, як партійні, так і позапартійні, повинні віддати свої голоси на спільних кандидатів, ухвалених місцевим українським громадянством. Подавання голосів не за українців треба уважати зрадою, а подавання голосів за неухвалених українців — злочином, бо річ іде про переведення українського кандидата проти кандидатів чужих націй, і кожен голос може мати вагу для успіху національної справи.

Українці можуть в кожній окремій виборчій місцевості вступити в технічні блоки з ліберальними партіями чи групами інших націй, але при обов’ яз-ковій, конечній умові, щоб до списку кандидатів були вписані й українські кандидати в такій скількості, яка відповідає місцевим комбінаціям. Українці не можуть ніяким чином віддавати свої голоси на такий список, де нема ні одного українця. Там, де по закону з певної округи може бути обраний тільки один кандидат, українці повинні обов’ язково виставити такого кандидата-українця.

В тій виборчій окрузі на Вкраїні, де тільки один українець, він повинен подати голос за себе як кандидата українського.

Вибори до четвертої Думи повинні відбутись на Вкраїні не під прапором ліберальної російщини, як досі було, а під прапором поступового українства. Українці повинні пізнати свої сили й вивести себе з байдужості та оспа-лості.

Сніп. — 1912. — 27 травня (7 червня).

Про українські виборчі платформи

У «Раді» № 129 видрукувана досить «зачіпна» статейка, підписана Виборцем.

На мою думку, трошки дивні претензії пана Виборця на адресу платформи, видрукуваної в «Снопі». Хоч ті претензії й підбиті загальниками на тему про солодкість громадської єдності, про шкідливість роздроблення сил і т.д., але сіють вони суперечки й можуть викликати розбрат.

Коли, справді, домагання обох платформ, як признає д. Виборець, в українській справі майже однакові, то й дяка Господові, то й нема чого хвилюватись і вживати на адресу платформи, видрукуваної в «Снопі», таких висловів, як «мішанина..., без всякої провідної думки» або з виглядом Колумба повчати (досить сумнівно) про різниці між платформою і програмою. Будьмо спокійніші!