Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

почастував гостя рисом з гарячою водою. Коли слуги розійшлися і в покоях запанувала тиша, Каору ніби між іншим запитав: «Це правда, що ви маєте дім в Оно?»

«Так, маю, у тій убогій оселі живе моя мати, стара монахиня. Не знайшовши для неї пристойного будинку у столиці, я на час свого усамітнення вирішив поселити її в Оно, щоб мати змогу будь-коли — вдень чи вночі — дізнаватися про її здоров’я».

«Донедавна люди охоче селилися в Оно, але, кажуть, тепер там безлюдно», — зауважив Каору, потім присунувся до монаха ближче і стишеним голосом додав: «Хоча я можу здатися вам легковажним, але хотів би ще про дещо вас розпитати. Я дуже довго вагався, бо не був певен, що ви мене зрозумієте... Річ у тому, що я чув, ніби жінка, яку я добре знав колись, переховується в Оно. Я вирішив зустрітися з вами і дізнатися, як вона туди потрапила, спочатку упевнившись у тому, що це справді вона. Однак зовсім недавно я довідався, що ви прийняли у неї обітницю, і вона стала вашою ученицею. Це правда? Адже вона ще зовсім молода та й її мати ще живе...Чи знаєте ви, що багато хто саме мене звинувачує в її зникненні?»

«Я так і знав, — подумав Содзу, зовсім розгубившись, — недарма мені здалося, що вона непростого походження. Як видно, пан Каору вельми переймається цією особою, тож виходить, що я надто поспішив, допомігши їй стати монахинею. Але ж і мовчати не можна, бо Каору, напевне, багато чого знає, і приховувати правду не годиться». Тому, трохи вагаючись, монах відповів: «Ви, напевне, маєте на увазі ту молоду особу, яка кілька місяців тому завдала нам стільки клопотів? Так от послухайте, що сталося. Одного разу монахині з Оно поїхали до Хацусе справити подячний молебень. На зворотній дорозі вони зупинилися перепочити у колишній імператорській садибі Удзі-но ін, але там моя мати, змучена довгою дорогою, занедужала. Мене негайно про це сповістили, і я поспішив туди. А коли приїхав, то побачив, що у садибі коїться щось дивне... — і він перейшов на шепіт. — Геть-чисто забувши про матір, яка от-от могла вмерти, моя сестра клопоталася біля якоїсь незнайомої жінки. З першого погляду здавалося, що жінка мертва, але потім з’ясувалося, що вона ще дихає. І тоді я згадав старовинну історію про одну людину, яку всі вважали мертвою, а в останню мить вона раптом ожила. «Невже і тут ми свідки такого ж дива?» — подумав я і, покликавши найкращих своїх учнів, доручив їм по черзі виголошувати заклинання над цією жінкою. Сам я молився в покоях матері. Хоча вона настільки стара, що її раптова смерть нікого не здивувала б, але я так боявся, що це може статися з нею у дорозі, що з усіх сил старався допомогти, щоб принаймні вона могла вимовити ім’я Будди. Зосередившись на молитвах, я не міг приділити достатньо уваги незнайомій жінці. Здавалося, що її заманив у садибу Удзі-но ін або тенґу{343}, або дух дерева, під яким ми її і знайшли. Коли, врятувавши нещасну, ми привезли її в Оно, то після цього протягом приблизно трьох місяців вона лежала без пам’яті, зовсім як мертва. До речі, моя молодша сестра, також монахиня, була дружиною покійного Емон-но камі. Втративши свою єдину улюблену дочку, вона довго не могла заспокоїтися і цілими днями віддавалася скорботі. Жінка, яку ми знайшли в селі Удзі, виявилася приблизно того ж віку, що і покійна дочка, а красою навіть перевершувала її. Сестра побачила у ній дар, який бодгісатва Каннон послала їй за молитви, і понад усе боялася, що жінка так і помре, не отямившись. Вона так гірко побивалася і просила її врятувати, що я спустився в Оно й відслужив у головах хворої відповідні молебні. Врешті-решт, опам’ятавшись, вона одужала, але і тоді залишилася задумливою і сумною. Їй усе здавалося, що дух, який заволодів її тілом, і тепер не полишає її. Тож вона і думала лише про те, як вирватися з-під його згубного впливу і присвятити себе турботам про прийдешнє. Як монах, я маю навертати людей до вчення Будди, а тому я допоміг їй стати монахинею. Бо хіба я міг знати, що вона перебуває під вашою опікою? Така незвична подія, здавалося, заслуговувала розголосу, але монахині побоювалися, що чутки, пов’язані з нею, обернуться для них неприємністю, а тому на їхнє прохання я кілька місяців про неї мовчав».

Ось так ненароком почуті від Косайсьо слова спонукали Каору пуститися в далеку дорогу, щоб переконатися у вірності свого здогаду. Невже жінка, яку він вважав покійною, насправді жива? Невже це йому не сниться? Він був настільки приголомшений, що мало не заридав, насилу стримавшись, щоб не показати монахові своєї малодушності. А от Содзу звинувачував себе за те, що, прийнявши обітницю у жінки, яку гаряче кохав Каору, зробив її мертвою для цього світу. Як видно, він припустився непрощенної помилки й обтяжив душу ще одним гріхом.

«У тому, що нею заволодів злий дух, — сказав монах, — я вбачаю наслідок її вчинків у попередньому народженні. Як на мене, вона належить до вельми знатного роду, але цікаво, через яку помилку вона опинилася у такому тяжкому становищі?»

«Справді можна погодитися, що якоюсь мірою вона походить з імператорської родини, — відповів Каору. — Щодо мене, то деякий час я знався з нею досить близько, хоча і не думав одружуватися. Тоді я і гадки не мав, що її життя складеться так трагічно. Відколи вона несподівано, таємничим чином зникла, а люди навіть казали, що начебто втопилася у річці, я так і не з’ясував нічого певного. Я радий, що вона жива і, прийнявши постриг, зможе полегшити тягар, яким обтяжена її душа. Дізнавшись про те, як сумує за нею мати, я хотів повідомити їй цю неймовірну новину, але відмовився від цього, щоб не йти проти бажання вашої сестри зберігати таємницю якомога довше. Адже матері було б важко встояти перед спокусою знову побачити свою дитину. Мені незручно докучати вам своїми проханнями, — додав він, — але, може, ви погодитеся поїхати зі мною в Оно? Після того що я дізнався, я вже не можу вдавати, ніби мені байдужа доля цієї жінки. Мені треба принаймні тепер поговорити з нею про минуле, яке все ще здається мені сном».

Каору говорив так щиро, що Содзу не міг не співчувати йому. «Ця жінка змінила свій зовнішній вигляд і відреклася від мирської суєти, — думав він, — але ж навіть монахові, який поголив голову і бороду, кажуть, важко позбутися спокусливих думок. Тож чи можна вимагати цього і від жінки? Чи маю я право піддавати її такому тяжкому випробуванню і обтяжувати свою душу новими гріхами?» На мить розгубившись, він сказав: «Ні сьогодні, ні завтра я не зможу спускатися з гір, бо обставини цьому не сприяють. Треба дочекатися початку наступного місяця, про що я сам сповіщу вам».

Каору був розчарований такою відповіддю, але наполягати на своєму не став. «Ну що ж, коли так...» — зітхнув він і зібрався у зворотну дорогу. Оскільки сюди його супроводжував молодший брат Укіфуне, наймиловидніший із синів намісника провінції Хітаці, то покликавши його до