Марія Акулова - Заміж у покарання, Марія Акулова

Відщипую тісто. Швидко катаю. Кладу зверху, давлю основою долоні.

– Не пам'ятаю. П'ятнадцяте, так?

Граю жахливо, але так вже й буде. Веду по качалці, розподіляючи борошно. Знову розкочую.

Натиск дуже сильний. З янтиками потрібно інакше. Ніжно потрібно. З любов'ю. Так смачніше. Я тоді старалася від щирого серця…

– Ми нікуди не їдемо? Подарунок не купували?

Я зараз ненавиджу Айдара. Не перестала кохати, але ненавиджу люто. Біль перетворюється на слабкість. Слабкість хочу сховати за нападом. Розвернутися і гаркнути: їдь, куди хочеш!!!

Але він не винний. Він ні в чому не винний.

Мружуся, катаю тісто.

– Я вже зателефонував… Привітав від нас.

Я відкриваю рота і роблю вологий видих.

Я вдячна Айдар за це, але вголос сказати не можу. Сьогодні мені особливо погано. Я хочу просто проблимати цей день і прокинутися завтра.

– А ти дзвонила?

Питання б'є у спину. Прошиває грудну клітку і вилітає спереду разом із моїм розбитим серцем.

До горла підкочує схлип. Не вдається його стримати. Жалібно булькаю. Тягнуся руками до обличчя. Закриваюсь.

Мотаю головою, вже ридаючи.

Ні, я не подзвонила. І так, сьогодні п'ятнадцяте. День народження мого бабаси.

Чую, як від'їжджає стілець.

Айдар зараз підійде, але я цього не хочу.

Роблю крок убік. Сліпий поворот. Краще піднімуся у свою стару спальню, трохи заспокоюся – потім янтики. Але не встигаю.

Айдар перехоплює поперек талії. Діє наполегливо, але ніжно. Тримає зі спини, намагається зазирнути в обличчя, я повертаюсь.

– Чого ти в сльози одразу? Я не змушую дзвонити, Айк. Не хочеш – не будеш. Я просто запитав…

Я знаю, що просто запитав, але сильніше плачу. Це надто складно для мене. Занадто важко нести одразу і образу, і тугу.

У мого баба сьогодні свято, а я навіть голос його чути не можу. Мені здається, язик відсохне на словах про те, що я його люблю.

Я не розумію, чи люблю. Мені погано. Мені просто нескінченно погано.

Я не можу не думати, що їм без мене також.

І про те, що злитися мені давно начебто нема за що, не думати теж не можу.

Айдар веде по моєму плечу, цілує у скроню.

– Розвернися до мене, – просить, але я знову мотаю головою, а потім схлипую. Так гірко, що самій себе шкода. І через це теж схлипую.

Я жахлива, Аллах. І донька жахлива. І грішниця страшна.

Але те, що я покохала свого чоловіка, а він покохав мене, не скасовує того факту, що мною розпорядилися.

Я не можу дякувати батькові за мудрість, тому що не можу поставитися до себе, як до речі.

– Тварюкою почуваюся… – Пищу, озвучуючи те, в чому варюся всі ці дні. Айдар наполягає – розвертає сам. Я обіймаю його за шию і втикаюсь у неї заплаканим обличчям. Просочую сльозами шкіру та футболку.

Він, напевно, і вогкість не любить. Ми про це не говорили, але я відчуваю…

Але терпить. Гладить по спині. Мовчить. Я чую, як ковтає.

Дає мені кілька хвилин проридати, потім стискає щоки і змушує зустрітися очима. У мене злиплися вії. Хочу потерти, він ліктем затримує рух моєї руки.

– Я тебе не змушую, Айлін. Але навіщо так страждати, якщо тобі погано без них?

Чоловік хмуриться. Мені здається, чи не вперше бачу його емоції так чисто. Він дивується, хоче розібратися. Тільки насолоджуватися цією щирістю я не можу.

Мені справді дуже погано. У грудях нескінченний тупий біль. Я його душила. Гасила. Заливала любов'ю до чоловіка та сподіваннями на те, що в нас скоро буде своя дитина. Але зараз мені здається, що це також не допоможе.

– Я не хочу їх бачити. Я не можу його пробачити. Та він і не просить про прощення, Айдаре. Але він мій тато…

Нескінченні діалоги, які я веду всі ці місяці сама з собою, виливаються у сумбурні слова.

Я знаю, що зі мною можна посперечатися. Виставити дурною, гордовитою, нахабкою, що зажерлася, але чоловік цього не робить. Киває.

– Він не мав права з тобою так чинити, Айлін. Це чиста правда. Обов'язку прощати за тобою нема.

– Але він все одно мій тато… – Сама собі суперечу. Чомусь кидаюся захищати. Біль у грудях поширюється по тілу. Вистрілює навіть у скронях.

Айдар і тут киває.

– Так. Але він все одно твій тато… І якщо з ним щось трапиться, а ти не встигнеш поговорити… Ти швидше за все себе ніколи не пробачиш. Я пробачити себе не зміг.

Айдар замовкає, я теж раптом захлопую рота. Завмираємо.

Чоловік стомлено усміхається, веде пальцем по моїй щоці.

– Що? У мене батька вже немає, Айко. У тебе є. Він вчинив жахливо. Але тебе ламає, я бачу… Мене теж колись ламало. Я не переступив через себе. Потім шкодував. В підсумку. — Серце стискається. – З того часу я завжди залишаю простір для компромісів. З усіма. Люди на те й люди, щоб помилятися.