Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

Що складнішою, суворішою й трагічнішою ставала дійсність, то барвистіше, яскравіше вимальовувалися в творах «візерунки бажаної прийдешності». Чесне передбачення майбутнього, прозирання в нього на основі глибокого аналізу суспільних відносин, розвитку науки й техніки, аж ніяк не заохочувалися. Тоталітарна вимога лише «оспівувати», «возвеличувати» накладала вузькі жорсткі шори на жанр, сковувала його великі потенційні можливості, призводила до появи рожевих утопій, малоймовірних або зовсім неймовірних мрій та вимрійок, які офіційно здебільшого виливалися в частівки, а неофіційно — в народні плачі, голосіння. Тим-то лише окремі твори тридцятих років, зокрема романи та повісті Ю. Смолича, В. Владка, М. Трублаїні, Ю. Яновського, витримали випробування історією, ввійшли до золотого фонду радянської прози.

Протягом останнього часу українська фантастика поповнилася новими іменами, розсунула проблемно-тематичні обрії. Оновилися жанрові структури, збагатилася стильова палітра. Та все ж… Та все ж заспокоюватися рано.

Ще й досі з’являються твори, де майбутнє змальовується як царство гармонії, едем, ідилія, світ, який неначеб виникне сам собою й розвиватиметься за якісно іншими, відмітними від нинішніх, законами, постулатами, алгоритмами. Що ж, і таке, по суті, романтичне, абстраговане від конкретики, нерідко казково наївне моделювання прийдешнього має право на існування. Але, очевидно, воно не повинно бути єдиним. Конче потрібні й інші погляди на будучину, паралельне «окреслення» різних імовірних шляхів розвитку земної цивілізації, плюралістичне, багатоваріантне «прочитання» як минулого, нинішнього, так і завтрашнього й позавтрашнього буття. Свідчення цього — повісті, що ввійшли до збірника.

Тематичний діапазон творів доволі широкий — від занурення в щоденні часто-густо прозаїчні клопоти вчених («Монолог над безоднею» В. Савченка, «Дисертація» В. Тарнавського) до спроб специфічними зображальними засобами розкрити зв’язок епох («Три грані часу» А. Дімарова), від прозирання в сиву давнину («Місячний біль» В. Шевчука) до роздумів над філософськими, морально-етичними проблемами, орієнтованими в ближче чи дальше майбутнє («Щось негаразд…» В. Положія, «Рапана старого Петера» О. Тесленка). Воднораз у повістях багато спільного, суголосного. Чи не найглибше їх споріднюють то прямі, то опосередковані пошуки відповідей на одвічні, кардинальні запитання: «Навіщо живе людина? За якими законами розвивається світ? Що чекає його в прийдешньому?» Істотно й те, що автори, послуговуючись різними (органічними для кожного зокрема) сюжетними, композиційними та стильовими прийомами, обстоюють і розвивають аналітичне начало фантастики, тяжіють до одного епіцентра — об’єктивного, тверезого, нерідко суворо реалістичного дослідження суспільної та морально-етичної сфер. У повістях немає ні романтичного захоплення можливостями людини, ні замилування науково-технічним прогресом. І відшумілі епохи (повісті А. Дімарова, В. Шевчука), і впізнавані недавні роки (твори В. Савченка, В. Тарнавського), і недалеке, сказати б, відчутне на дотик прийдешнє («Щось негаразд…», «Рапана старого Петера») постають з усіма їхніми складнощами, суперечностями, тривогами, болями. Таке зміщення акцентів — з бажаного, ідилічного на ймовірне, реальне, а подеколи драматичне чи й трагічне — видається і симптоматичним, принципово важливим, і перспективним. Ще одна характерна прикмета повістей — посилена увага до внутрішнього світу героїв, цілеспрямоване (інша річ — більш чи менш вдале) використання засобів як традиційного, так і новітнього психологічного письма.

Вміщені в збірнику твори також дають підставу вести мову про визрівання нової концепції часошшну, нового розуміння взаємов’язку епох.

Так, із повістей В. Положія і О. Тесленка випливає, що найближче майбутнє — кінець нинішнього й початок наступного тисячоліття — буде великою мірою схожим на сучасну дійсність, що відбувається плавніший, повільніший, ніж нам уявлялося раніше, перехід сьогодення в майбуття. Звичайно, світ зміниться, але не так кардинально, як нам хотілося б. На жаль, ще тривалий час існуватиме загроза знищення життя на планеті («Рапана старого Петера»), неоднозначний, а можливо, й деструктивний, руйнівний вплив прогресу на людську психіку, мораль («Щось негаразд…»). Воднораз знову ж таки повільніше, ніж нам донедавна думалося, відмирає минуле — те минуле, яке ми не воліємо брати з собою в майбуття (тривожними роздумами про одвічні, неподолані пережитки, забобони, моральні догми перейняті повісті А. Дімарова та В. Шевчука). Існує й інша спадщина давнини — неоціненна скарбниця знань, культури, пам’яті. Вселюдські надбання — основа основ цивілізації — певна річ, і завтра відлунюватимуться в наших вчинках, думках, почуттях. Таким чином прийдешнє, особливо близьке, формуватиметься за алгоритмами не лише сьогодення, а й минувшини. Це означає, що назавжди залишаться мости з прадавніх епох через нинішнє в майбуття, що воно набуватиме цілісності, завершеності в діалектичних протиборствах, двобої добра і зла, правди і кривди й сумнівно, чи перетвориться коли-небудь у застиглий, законсервований рай. Тим більше, як застерігає повість «Монолог над безоднею» В. Савченка, втручання в біологічну еволюцію гомо сапієнса може призвести до непередбачуваних наслідків. Та й внутрішній світ людини багатошаровий, неодновимірний, мінливий, далекий од бажаної гармонійності, омріяної довершеності (саме на цьому акцентує В. Тарнавський у своєрідній феєрії «Дисертація).

Твори збірника приваблюють виваженим, проблемним розглядом явищ і процесів, спонукають до розважливого діалектичного мислення, закликають відмовитися від прямолінійних присудів та оцінок. Запропоновані молодому читачеві повісті, виразно відбиваючи синтетичну природу багатоликого жанру, з більшою чи меншою повнотою репрезентують його головні, визначальні відгалуження.

Традиційне пригодницьке забарвлення має повість А. Дімарова «Три грані часу», яка належить до так званої релятивістської фантастики. Основа основ цього різновиду — цілковитий вимисел, суцільна умовність, найрізноманітніші припущення, що сягають у царину малоймовірного чи й неймовірного (ще одне свідчення синтетичності жанру — детальне, здебільшого в реалістичному ключі змалювання життєвих обставин, поведінки героїв). Автор, не дошукуючись мотивацій, аргументів, просто припускає, що був контакт цивілізацій, і, подаючи цю гіпотезу як доконечний факт, яскраво, захоплююче розповідає про подальші події. Це доводиться сприймати як даність, специфіку, іманентний закон релятивістского різновиду фантастики. Твір побудовано за формулою «припустімо, що…», «уявімо, що…». Перехід од реального до фантастичного, від можливого до неможливого, від імовірного до неймовірного стрімкий, неначеб сам собою зрозумілий, принаймні такий, який не потребує суто наукових тлумачень. До того ж А. Дімаров і не прагне переконати читачів, чи взагалі могло бути саме так. Його цікавить інше: як діятимуть, почуватимуться герої, які цінності, ідеали обстоюватимуть в екстремальних ситуаціях.

Релятивістська фантастика близька до казкової, умовно-поетичної. І там, і там на передньому плані — гра розкутої уяви, невтримне вигадування, продукування ідей, які з огляду на здоровий глузд нерідко видаються «божевільними». Так, у повісті В. Шевчука «Місячний біль» немає жодної спроби пояснити здатності головного героя спопеляти поглядом людей, усе суще. Є інше — вміле використання казкових прийомів для пошуків у далекій минувшині (дія відбувається наприкінці шістнадцятого століття) першопочатків проблем, які