Наомі Новік - Відірвана від коренів

протесту. Він не відповів їй; і не подивився на її обличчя. Жоден з них не дивився на неї. Вони закрили стіну останнім блоком, заштовхнувши її руку назад в кімнату.

Вона встала, самотня. Вона була вражена, розгнівана, у повному замішанні; але вона ще не боялася. Вона підняла руку, маючи на увазі щось робити. Але синє полум'я стрибало по кам'яній гробниці. Букви на стінах ловили світло, сяючи, завершуючи довге сходження по сходах. Вона повернулася, і я змогла прочитати їх разом з нею: ЗАЛИШЕНІ ТУТ НАЗАВЖДИ, У ВІЧНОМУ СПОКОЇ, НІКУДИ НЕ РУХАЮЧИСЬ, НІКОЛИ НЕ ПОКИДАЮЧИ, і це була не просто епітафія. Це була не могила; це була в'язниця. Тюрма, щоб втримати її. Вона повернулася, і налягла на стіни, вона марно намагалася протиставити каменю хоч щось, чи знайти пальцями тріщини. Гнів виріс у ній. Камінь закрив її в холодній гробниці. Вони добували його з коренів гір. Вона не могла вийти… не могла…

Королева Вуду відкинула спогади геть. Світло Виклику погасло і втекло у камені гробниці, як вода. Серкан відсахнувся; я мало не впала. Ми повернулися у круглу кімнату, але страх королеви ще гримів напроти внутрішньої частини моїх ребер, як б'ється птах, відбиваючи себе від стін. Закрита від сонця, закрита від води, з щілиною для повітря. І вона до сих пір не може померти. Вона не померла.

Вона стояла серед нас, тепер тільки наполовину прихована за лицем королеви Ганни, але більше не була нашою королевою. Вона боролася і знайшла вихід, так чи інакше. Вона вийшла, а потім вона… Знищила їх? Убила, і не тільки їх, але і їх коханців, дітей, всіх людей навколо них; вона пожирала їх, ставши настільки ж жахливою, як і вони. І вона створила Вуд.

Вона тихо прошипіла у темряві, і це було не шипіння змії, а шелест листя, скрип дерев гілок, що гнуться на вітрі, і коли вона зробила крок вперед, лози прийшли у рух по сходах позаду неї, захоплюючи всіх людей за щиколотки, зап'ястя, горло, відтягуючи їх до стін і стелі, геть з її шляху.

Серкан і я насилу стояли на ногах. Кася стала перед нами як щит і рубала лози, які повзли до нас, зберігаючи нас вільними, але інші поповзли поряд всередину гробниці. Вони обвилися навколо дітей і потягли їх до виходу, Маріша закричала, а Сташек ламав виноградні лози, поки вони не схопили його руку. Кася зробила крок в сторону від нас до дітей, її обличчя було в муках, вона не була в змозі захистити нас усіх.

А потім Марек зробив крок вперед. Він полоснув по лозах, одій і другій, власним мечем, блискучим по краях. Він став між королевою і дітьми, і відкинув їх своїм щитом назад в безпеку гробниці. І став перед королевою. Вона зупинилася перед ним, і він сказав:

— Мамо, — відчайдушно, і опустив свій меч, щоб схопити її за зап'ястя. Він подивився на її обличчя, коли вона повільно повернулася до нього. — Мамо, — сказав він. — Звільнися від неї. Це Марек — твій Маречек. Повернись до мене.

Я притислася до стіни. Він палав від бажання і туги. Його броня покрилася кров'ю і димом, його обличчя було однією яскравою червоною смугою, але у ць мить він виглядав як дитина зі святим, чистим бажанням. Королева подивилась на нього, поклала руку йому на груди і вбила його. Її пальці перетворилися в шипи і виноградні лози; вона кинула їх через його обладунки, і ворухнула рукою.

Можливо у ній залишилося щось від королеви Ганни, якийсь тонкий шар її волі, можливо, вона послухалася його задля однієї невеликої милості: він помер, не знаючи, що зазнав невдачі. Його обличчя не змінило свого виразу. Його тіло легко ковзнуло збоку неї, не дуже змінене; тільки отвір в його нагруднику, куди втислося її зап'ястя. Він впав на підлогу на спину, його обладунки задзвеніли на плитах, з відкритими ясними очима, впевнений, що він буде почутий, і що він буде переможцем. Він був дуже схожий на короля.

Він спіймав всіх нас у своїй впевненості. На мить ми всі були шоковані і нерухомі. Соля вдихнув один раз, сковтнувши. Потім Кася кинулася вперед, розмахуючи мечем. Королева спіймала її на власний клинок. Вони стояли, нерухомі, притиснуті одна до одної, висікши кілька іскор з поблискуючих лез, і зрештою королева нахилилася і змусила її повільно осісти вниз.

Серкан заговорив, заклинання тепла і полум'я скочувалися з його язика, і вогонь з землі запалав навколо ніг королеви, жовто-червоний і обсмалюючий. Полум'я почорнило шкіру Касі там, де воно лизало її. Мечі розплавилися. Касі довелося відстрибнути. Розплавлене срібло оточило ноги королеви і побігло струмком, залишаючи на підлозі світлий слід, у якому закрутилися лози з почорнілою корою; з них виривалося гаряче і димне полум'я. Але вогонь не торкався тіла королеви; її бліді кінцівки залишалися прямими і неушкодженими. Соля кинув свій білий батіг, а також полум'я, хрустке і синє. Там, де його вогонь і вогонь Дракона зустрічалися, вони змішувалися у синій вогонь, який звивався по всьому її тілу, намагаючись відшукати слабке місце і знайти шлях всередину.

Я стисла руку Серкана; Я годувала його магією і силою, щоб він міг продовжувати бити її полум'ям. Його вогонь подався вгору, палячи лози. Солдати, що не були задушені, хитаючись, подалися геть, назад вгору по сходах, по крайній мірі вони втікали. Інші заклинання, одне за одним, приходили до мене, але я знала, ще не починаючи, що вони не будуть працювати. Вогонь не спалить її; лезо меча не поріже її, незалежно від того, як довго ми будемо намагатися. Я подумала з жахом, що було би, якби ми не закінчили Виклик; чи велике Ніщо могло взяти її. Але я подумала, що навіть воно не зробило би цього. Вона була дуже розкиданою по Вудові. І могла якусь частинку себе втратити, не турбуючись. Вона була Вудом, і Вуд був нею. Її коріння проросло занадто глибоко.