Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Так, загнаний у кущі, переслідуваний Давило відчував себе тут вільним, він врятується, втече, блукатиме над Дніпром, у лісах, у полі. Надалі, й либонь довго, боятиметься людей, тікатиме від них, але це все ж таки воля, ніхто не зв'яже його рук, що так багато працювали й ще можуть працювати. Мине час, все забудеться, він повернеться до людей, може, навіть приповзе до города Києва, візьме жону свою й дітей, піде з ними світ за очі, в поле, викопає там землянку, розоре шмат землі, блукатиме, як звір, але житиме - воля, вона здавалась такою близькою, небо вгорі темніє, скоро ніч...

І в цю останню перед заходом сонця годину смерд Давило пригадав так багато, либонь, усе своє життя.

У його пам'яті виринув далекий час, ще за княгині Ольги, коли він мав невеликий шматок землі, хижу за Перевесищем.

Тоді Давило проклинав цей шмат пісної землі, що родила мало й рідко, проклинав свою хижу, в якій нічого було поставити на вогнище, де він, жона, діти покотом спали на твердій холодній землі.

Зараз він згадував убогий свій шматочок, як священну землю, древня хижа його отців здавалась теремом, бо коли вокняжився Ярополк, двір його забрали, хижу розкидали, а самого з родиною погнали в піски за Оболонню.

Давило не здавався, вірив, що це минуче, чутка йшла, що йде на Ярополка брат його Володимир, він - син рабині, захистить старі закони й покони.

Тому Давило, а разом ще багато людей, яких скривдив Ярополк і його бояри та воєводи, взяли в руки мечі й колля, били в спину воїв Ярополка, коли ті тікали з Києва, радо зустрічали Володимира, покладали на нього так багато надій.

Чому ж нині Давило тікає в ліси й нетрі, кого він боїться в городі Києві, де князем сидить син рабині, великий князь Володимир?

Марно сподівався Давило, що йому й таким, як він, убогим людям стане краще при Володимирі, марно він за нього боровся, вірив йому.

Оболонь, куди вигнав його князь Ярополк, стала для смерда Давила погубою, шмат піску, на якому він викопав землянку, не давав нічого, взяв Давило купу в купця Божедома з Подолу, з літа в літо працював, а все не міг сплатити, приріст на купу йшов - міг Божедом зробити його обель* (*Обель - вповні, зовсім.) холопом.

Не один Давило так страждав: на власному дворі в пісках не родить нічого, захоче купець чи боярин - дасть роботу, не захоче - гризи коріння, їж давленину, буде робота - вистачить тільки на наїдок, а вдома ж голодні жона, діти, кругом смерть!

Вони стали навіть християнами - на землю надій не покладали, цар земний Володимир і його бояри, й воєводи не тільки нічого не давали, а, навпаки, все брали й брали, може ж, цар небесний змилується над ними...

Христос не допоміг - у лютій ненависті вони йшли на кладовища, валили там хрести; голод робив своє - і вони уночі потай стали підкрадатись до склепиш, купців на Подолі. Так Давило потрапив на дворище Божедома, коли ж той з сторожею застиг їх на пограбуванні, то й убив його.

Давилу страшно все це згадувати й уявляти - безумна рука, що налита ненавистю й злобою, тяжка длань, яка тримає топір, та хіба стримаєш їх, зустрівши віч-на-віч ворога?!

Ніч! Коли б швидше ніч - смерд Давило тепер головник і тать, він не може піти до своєї родини, до голодної жони й дітей. Тікати, далі тікати з города Києва!

Але що це? Праворуч почувся тріск сухої гілки - Давило повернув туди голову, ліворуч почулися кроки - він схопився, один гридень з мечем стоїть попереду, ще багато стоять позаду.

Коли смерда повалили на землю й били, він мовчав. Уже стемніло. Зв'язавши руки, повели смерда по долині.

Удалині вималювався на горах Київ. Ніч прийшла, але воля була далеко.

8

На горах київських, високо над Дніпром, там, де колись було требище богів Русьшя землі й Воздихальниця, виріс храм.

Його видно було з Подолу й берегів Дніпра, він вставав, як дивне видіння, здалеку перед мандрівником, що наближався до Києва суходолом чи водою. "Дивен храм, в світі такого немає", - говорили про нього.

І то правда - храм в ім'я Богородиці був дивен, він не нагадував грецьких соборів - важких кам'яних споруд з позолоченими дахами, високими вікнами, широкими дверима, - він несхожий був і на болгарські храми - сірі будівлі, що ставились на скелях, чи, тим більше, на суворі, складені з темного дикого каменю храми далекого Півдня й Сходу.

Здателі храму Богородиці в городі Києві склали його з легкої цегли, сіни мазали червоною фарбою, навкруг вікон і дверей виліпили з білої глини пальмети, виноградні грона й всілякі оздоби, дах поклали з хвилястої сірої черепиці, поставили на банях-шатрах позолочені хрести, що світились у голубизні неба, як зорі...

Храм цей ніби виростав з гущавини дерев, його, здавалося, народила, зметнула над горами й злилась з ним рідна київська земля, каміння його складали, підносили, вивершили руські люди.

Поперед храму на восьми дубових стовпах почепили мідяні била, які раніше висіли на городницях київської стіни; начищені до блиску, вони нагадували золоті щити. Не сторожа Гори, а убогі задушні люди, що шукали собі притулку біля церкви, взялися за клепала, вдарили в била, й луна покотилась над горами, Дніпром, далекими лугами...

Князь Володимир, якого єпископ Анастас і всі священнослужителі запросили на освящення храму, проминувши двір Гори, зупинився на схилах, довго слухав передзвін бил, милувався новою спорудою.

- Добре потрудились наші здателі, - промовив він до бояр і воєвод, які оточували його. - Дивен храм, височітиме віки...

Здатель Косьмина, що стояв по праву руку від князя, стиха сказав:

- Чимало доводилось сперечатись з гречинами, не все побудоване в Царгороді годне тут, на Русі.

- Спасибі тобі, Косьмино, - відповів Володимир, - бачу Русь у цьому храмі, доки стоятиме він, люди й здателя не забудуть.

- Я робив токмо те, що велів ти, княже, - вклонився Володимиру Косьмина.

Навкруг церкви зібралось на той час безліч людей київських - бояр, воєвод, їхніх жон і дітей, плавом туди йшли ремісники, смерди, холопи.

Оточений священиками, поперед яких крокував єпископ Анастас, князь піднявся сходами, проминув сіни храму, вийшов на його середину й зупинився.

Дивне, ніколи не бачене видовище відкрилось його очам. Просто перед ним, залитий яскравим промінням багатьох свічад і панікадил, сяяв