Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

не такого «критичного» щодо Лесі Українки!) 16-томника за всі роки незалежности жодного тому так друком і не з'явилося, — натомість триває праця над 13-томником Олеся Гончара. Пріоритети, як бачимо, недвозначні і від радянських часів аніскілечки не змінилися.

64

Як це лаконічно висловив С. Довлатов, «всім ясно, що в геніїв мають бути знайомі. Але хто повірить, що його знайомий — геній?!». Ці слова мимоволі спадають на гадку, коли читаєш, наприклад, у щоденниках Драй-Хмари докладний запис його розмови з А. Кримським 17.05.1927 p.: як Кримський «хвалить її (Лесю Українку. — О. З.), називає талановитою (NB: про покійницю — ніби про початківку: цей самий „домашній“ покровительський тон ми вже чули у О. Гончара! — О. З.)», і тут-таки зі смаком розповідає, як вона читала йому вголос свої твори, а він у цей час крадькома поглядав на годинника, щоб не спізнитись на поїзд (Драй-Хмара М. Щоденникові записи. Нотатки // Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. — С. 381).

65

«Її біографії, мабуть, не буде ніколи написано» (Квітка К. На роковини смерті Лесі Українки // Спогади… —С. 220). Це цитують і досі (напр., М. Кармазіна), забуваючи, що головним завданням Квітки тоді, у 1914 р. (та й довгі роки по тому), було зовсім не сприяти написанню такої біографії, а навпаки — максимально його унеможливити, оборонити життя обожуваної небіжчиці від чужого ока. Головне для Квітки — це те, що сама «Леся Українка була взагалі проти публікування фактів з інтимного життя і листування покійних діячів», а тому, фактично остерігає він не в міру цікавих, «з поваги до сього погляду покійної Лесі тому, хто схотів би писати ії біографію, прийшлося би зустрітися з великими труднощами». Це вже пряме попередження, «по-чоловічому», чи радше «по-лицарському»: від охоронця при гробі своєї дами, завжди готового в разі потреби оголити шпагу, — позиція, що й казати, етично вельми приваблива, яка багато дає нам до зрозуміння стосунків цієї екстраординарної пари, але, на жаль, сливе нічого не дає сучасникам. Францу Кафці в посмерті «пощастило» більше — його «духівник», Макс Брод, виявився геть нікудишнім лицарем-охоронцем і, замість, за заповітом, знищити рукописи покійного друга, найбезсоромнішим чином їх опублікував, подарувавши тим світовій культурі одного з класиків XX століття. Отже не варто забувати: Квітка зберігав вірність не пам'яті культури, а пам'яті дружини, а це аж ніяк не те саме, навіть коли ця дружина — Леся Українка.

66

Див. про це: Oliver М. The Politics of Disability. — London: Macmillan, 1990.

67

Зеров М. Леся Українка: 3 нагоди нового вид. тв. // Українське письменство. — С. 272.

68

Косач-Кривинюк О. Хронологія… — С. 717.

69

Там само. — С. 603. В іншому листі до М. Кривинюка (9—10.04.1902) про це сказано ще виразніше: «…я все-таки не іпохондрично настроєна і ніяк не навчуся боятись протягу, вогкої лавки, нежиту і т. п., хоч мені радять боятись того всього. Але я вже, певне, і вмру таким «дурним лицарем» Парсіфалем, що не знав страху „единственно от необразования“…» (Там само. — С. 619). Попри жартівливий тон, це, по суті, свідомо прийняте якнайсерйозніше рішення жити, іґноруючи хворобу, — рішення, що його письменниця до кінця життя трималась цілком послідовно і навіть при крайньому ослабленні останніх місяців не припускала думки, що вмирає, — вже на смертній постелі продиктувавши матері сюжет нової драматичної поеми для збірника «Арго» («На передмісті Александрії живе сім'я грецька…»), пообіцяла: «Як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю» (див.: Пчілка Олена. Останній творчий задум // Спогади… — С. 396), — мало не останні слова Лесі Українки, які до нас дійшли!

70

Щоб уникнути термінологічних непорозумінь, поясню: під відзначенням маються на увазі не анекдотичні ескапади на кшталт відвідин 25.02.2006 р. (135-річчя від дня народження!) могили Лесі Українки колективом Інституту літератури НАН України, — а діяльність, що має на меті популяризувати спадщину письменниці, абсолютній більшості нашого населення на сьогодні просто неприступну.

71

Пор.: «…я не хочу нарікати й не хочу скаржитися на долю. Але, властиво, у моєму житті не було нічого, крім тяжкого труду, і я можу сказати тепер, коли мені сімдесят п'ять років, що за весь свій вік не прожив і чотирьох тижнів собі на втіху. Ніби весь час вергав камінь, який знову й знову скочувався, і треба було знову його піднімати» (Эккерман И. П. Разговоры с Гете в последние годы его жизни. — Москва-Ленинград: Academia, 1934. — С. 202—203). Архетипальний мотив Сізіфового каменя невідступно присутній і у свідомості Лесі Українки (починаючи від юначого «Contra spem spero!»), але, у відповідності до зміненого за 80 років після Ґете «духа часу», вона інтерпретує цей мотив уже з цілком модерністською іронією: «…Воно правда, є й комічний елемент в образі того злощасного Сізіфа, що тягне-тягне свою фатальну каменюку, нікому не потрібну, на якусь фантастичну гору, а каменюка візьме та й гепне зненацька додолу „и кажинный раз на ефтом самом месте“» [12, 195]. Так само з певністю ніколи б не спало їй на думку обчисляти в своєму житті інтервали, прожиті «собі на втіху», бо такий приписовий гедонізм — сподіватися від життя втіхи як чогось, буцімто тобі належного, — взагалі органічно чужий її життєвій настанові (у тому-таки листі до А. Кримського вона цитує почуте з уст приятельки-сіоністки «А где это написано, что я должна быть счастлива?», з задоволенням коментуючи: «Хіба ж се не мудро мовлено?..» [12, 372]).

72

Це засвідчив уже й К. Квітка, не вдаючися, зрозуміло, у біографічні подробиці: «…з сього моменту (написання „Одержимої“. — О. З.) і почався рішучий перелом її творчості до драматичної поеми» (Квітка К. На роковини смерті… // Спогади… — С. 253).

73

Пор. у вірші «Королівна», написаному того самого року, на четвертий місяць по смерті С. К. Мержинського, такий пасаж з діалогу лицаря і королівни: «Королівно, ясна панно, / чує серце, що загину, — / хто ж вас буде боронити / від неслави, поговору? / — Мій лицарю, любий пане, / не боюсь я поговору, — / все чиню по власній волі, / бо на те я королівна» (курсив мій — О. З.).

74

Тут Українчина версія орфічного досвіду виглядає «відредагованою» за жіночим зразком, запропонованим у Платона — автора, чий вплив на Лесю Українку досі залишається просто-таки кричуще недооціненим. У діалозі «Бенкет» Орфей засуджується Федром якраз за те, що «не наважився <…> через любов