Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

у тому, що якраз «педагога» і «людину справжньої науки», пана Порицького, змальовано в цьому уривку найсаркастичнішими барвами — з чисто жіночою нещадністю («поцілував Настю в чоло холодними вогкими губами», «помалу розв'язав книжку, звинув у каблучку шнурочок, сховав його в кишеню, розгорнув папір, розправив його і почепив на гак з паперами, прибитий до стіни, і тоді тільки відповів жінці»), — а ладна хапатись за всі «забобони» «ненатуральна мати» пані Порицька, 40-літня prima gravida (NB: тільки в кінці XX ст. західна медицина скасувала цей термін як дискримінаційний щодо жінок, тоді яку наших пологових будинках, за радянською інерцією, досі в обігу ця «пожилая первородящая» для всіх, кому за 25!), — єдина з персонажів, хто викликає авторську й читацьку симпатію. Це вже з певністю література XX століття: тут Лесею Українкою чітко означено нову, поряд із художньою творчістю, буттєву сферу, у якій «справжня наука», сповідуваний XIX століттям культ «позитивного знання» демонструє повну неспроможність зарадити людині в її екзистенційній самоті, — сферу жіночої тілесности. Жінка, вперше вагітна в 40 років, однозначно позиціонується як соціальний аутсайдер, — з неї «сміятимуться люди», «оті самі, що сміються з старих дівок, з одурених чоловіків, з покинутих коханок…». Знадобиться ще кілька поколінь феміністичних інтелектуальних атак та кілька хвиль жіночого руху, щоб ця тема потрапила у світовий літературний «мейнстрім», — у кінці ж 1900-х їй не було ще жодного «готового» культурного контексту ні в Україні, ні у Європі (не виключено, це одна з причин, чому «Ненатуральна мати» лишилась недописаною).

56

Цей суто патріархальний прийом «присоромлення» чоловіків жіночим прикладом був, зрештою, зовсім типовим у критиці домодерної, читай — дофеміністичної, доби: 1856 p., тобто в рік народження І. Франка, на іншому, американському, континенті анонімний коментатор уже суремив на весь голос про появу «армії жінок» у французькій, німецькій, шведській, британській та американській літературах — «на сором чоловіцтву» (Цит. за: Gilbert, Sandra М., Gubar, Susan. No Man's Land. The Place of the Woman Writer in the Twentieth Century. — Vol. 1. The War of Words. — New Haven&london: Yale Univ. Press, 1988. — P. 142).

57

Див., зокрема: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan. The Madwoman in the Attic: The Woman Writer and the Nineteenth Century Literary Imagination. — New Haven: Yale Univ. Press, 1979; Showalter Elaine. The Female Malady: Women, Madness, and English Culture, 1830—1980. — London: Virago, 1987.

58

Докладніше про це див.: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі // Павличко С. Теорія літератури / Упор. В. Агеєва, Б. Кравченко. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. — С. 253—257.

59

Див.: Зеров М. Леся Українка: Критично-біографічний нарис // Зеров М. Українське письменство / Упор. М. Сулима. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. — С. 383—416.

60

Драй-Хмара М. Леся Українка. Життя й творчість // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. — К.: Наук, думка, 2002. — С. 62.

61

В. Агеєва навіть пропонує вважати Лесю Українку «першою з-поміж неокласиків» (Поетеса зламу століть. — С. 42), — як на мене, це все-таки перебільшення, але в тому, що у своїх власних культуротворчих стратегіях неокласики навпростець вийшли з Лесі Українки, як Афіна з голови Зевеса, сумніватися, звичайно ж, не доводиться.

62

Зеров М. Леся Українка: 3 нагоди нового видання творів // Зеров М. Українське письменство. — С. 266.

63

Хронологічно «найсвіжіший» радянський 12-томник кінця 1970-х (sic!), у вступі від редколегії маловрозумливо названий «науково-критичним» (?), як уже не раз вказувалося зрозпаченими дослідниками, прикутими до нього, наче раби до ґалери, не витримує якраз жодної наукової критики — і не тільки в порівнянні з «книгоспілківською» збіркою. Те, що з нього «науково-критично», без сорома казка, вилучено цілу низку творів, уміщуваних у попередніх виданнях (драму «Бояриня», незакінчену статтю про В. Винниченка, вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль…» — хоч цей останній пощадило навіть радянське видання 1951–1956 pp., зорганізоване «у відповідь» на передрук 1950 р. в діаспорі «книгоспілківського» 12-томника!), — то ще можна б списати на кошт тодішньої атмосфери «полювання на відьом», так само, як і по-варварському безцеремонне ідеологічне цензурування — коли численні купюри, надто в листах, не раз просто позбавляють текст глузду (типовий приклад — лист до матері від 04.03.1890 p., де розповідається про відвіданий Лесею з братом Михайлом доброчинний концерт: «…а в самому кінці хор утяв «Cрбиja слободна» […]. Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кна-кною (братом Михайлом. — О. З.) руки одбили, плескаючи» [10, 53], — тут геть незрозуміле ані здивування, ані такий бурхливий ентузіазм молодих Косачів з приводу сербського хору, доки не підставити на місце трикрапки вилучену купюру: «(мелодія „Ще не вмерла Україна“)» (див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 110), — і подібними купюрами «науково-критичне» видання без перебільшення кишить: тільки в згаданому листі їх аж три, ті ж листи, від яких після відповідної цензорської обробки взагалі нічого б не лишилося, крім добридня, просто й нелукаво, «критично» вилучено, — як, напр., до М. П. Драгоманова від червня 1888 p., де юна Леся вельми саркастично відгукується про мову Л. Толстого, або  в с і  листи до М. Кривинюка з Сан-Ремо 1903 p., у яких викладено її позицію з національного питання, тощо). Але вже ніякою ідеологічною кон'юнктурою не пояснити воістину катастрофічний стан у цьому виданні наукового апарату, зокрема коментарів та приміток, не раз просто анекдотичних, — єдиним поясненням тут може бути хіба що поліцейський розгром українського літературознавства початку 1970-х та наступне його обвальне падіння мало не до рівня сільської школи. Так, у листі до батька від 10.05.1903 р. Леся Українка просить писати їй у Цюрих до запитання — «poste restante, Zürich, Suisse», — упорядники, явно не знаючи французької, беруть у слові «Швейцарія» («Suisse») «u» за «n» і, недовго думавши, перекладають у примітці: «До запитання, Цюріх, Сніссе» (sic!!!) [12, 70], — нітрохи не переймаючись такою «географическою новостью», якої посоромився б і школяр-трійочник. Самих тільки таких «Сніссів» можна б при бажанні понавизбирувати на добру брошуру, не кажучи вже про зміст коментарів, який тут аналізувати не місце, — як і загалом не місце спеціально запускатися в розбір цього скандального видання, якби ж не та обставина, що воно досі виконує функцію  а к а д е м і ч н о г о, а відтак кожному, хто пише про Лесю Українку, цю сумну пам'ятку «доби застою» ні обійти, ні об'їхати. В осяжному майбутньому змін також не передбачається: із заповідженого Інститутом літератури НАН України нового (вже, слід розуміти,