Філіп Пулман - Янтарне скло

мною, а я з тобою) і не нарікати, що ми з тобою не одружилися… І ми все одно раз на рік приходитимемо сюди, аби годину побути разом…

Вони міцно притиснулися одне до одного та замовкли. Непомітно минали хвилини. Неподалік від них, на березі ріки, заворушилася та закричала якась пташина, потім через міст Магдален проїхало авто. Нарешті вони розімкнули обійми.

— Ну що ж… — м'яко сказала Ліра.

Усе в ній було цієї миті нескінченно м'яким, і потім це було одним із улюблених спогадів Віла: граціозні лінії її тіла в напівтемряві, її очі, руки й особливо губи… Він знову і знову цілував їх, і кожен поцілунок наближував їх до найостаннішого.

Відчуваючи важкість і водночас невагомість від кохання, воно пішли до воріт. Мері й Серафіна мовчки чекали на них.

— Ліро… — промовив Віл, і в ту саму мить дівчина сказала:

— Віле…

Хлопець прорізав вікно до Ситагаза. Воно виходило у саму гущавину парку, що оточував величезний будинок, неподалік від того місця, де парк переходив у ліс. Пройшовши крізь вікно, вони подивилися на мовчазне місто, яке лежало внизу, дахи, криті черепицею, що виблискувала від місячних променів, башту, котра височіла над ними, та залитий світлом корабель у гавані.

Віл повернувся до відьми та якомога спокійніше промовив:

— Дякую, Серафіно Пеккала, за те, що врятували нас тоді від дітей, та за все інше. Будь ласка, дбайте про Ліру все її життя. Я так кохаю її…

У відповідь королева відьом поцілувала його в обидві щоки. Ліра щось шепотіла Мері, потім вони обійнялися, і спочатку Мері, а потім і Віл востаннє пройшли крізь вікно, опинившись у своєму рідному світі, в тіні дерев Ботанічного саду.

«Я мушу бути бадьорим, навіть зараз», — подумав Віл, але це було все одно, що втримати в руках розлюченого вовка, котрий намагався вп'ястися іклами в горлянку. Втім, хлопцеві це вдалося, хоча й коштувало неймовірних зусиль.

Віл знав, що те саме відбувається в душі Ліри, і доказом цьому було напруження, що відчувалося в її посмішці.

Проте вона все одно посміхалася.

Квапливий останній поцілунок, такий незграбний, що вони стукнулися вилицями, а сльоза з її щоки перейшла на його обличчя. Їхні деймон також поцілувалися на прощання, і Пантелеймон перестрибнув через поріг між світами та опинився в Ліриних руках. Віл почав зачиняти вікно, і за декілька секунд його вже не було, й разом із цим вікном із його життя зникла й Ліра.

— А тепер, — промовив хлопець, намагаючись говорити діловим тоном, але все одно відвернувши обличчя від Мері, — я мушу зламати ніж.

Він почав водити кінчиком леза по повітрю, відшукав знайому щілину і спробував згадати те, що сталося з ним у печері, коли він також прорізав вікно, а пані Кольтер раптом невідомо чому стала схожою на його матір, і ніж зламався — мабуть, тому, що натрапив на щось таке, чого він не міг розрізати, а саме його любов до матусі.

Тож він спробував зробити те саме: викликав перед своїми очима образ материного обличчя в ту мить, коли він востаннє її бачив — вона, налякана та засмучена, стояла у маленькій передній будинку пані Купер.

Але в нього нічого не вийшло. Ніж легко прорізав повітря та відчинив вікно до світу, в якому тривала злива: на землю посипалися важкі краплі, й Віл і Мері разом здригнулися. Хлопець швидко зачинив вікно та, спантеличений, задумався.

Проте його деймон знав, що їм слід робити — він просто промовив:

— Ліра.

Дійсно. Віл кивнув і, тримаючи ніжу правій руці, натиснув лівою на те місце в нього на плечі, де й досі лежала її сльоза.

І цього разу хлопець відчув, як ніж смикнувся в його долоні, наче намагаючись вирватися, та з гучним тріском розлетівся на шматки, котрі, виблискуючи, посипалися на землю, все ще вогку від дощу іншого всесвіту.

Віл став навколішки та почав їх збирати, а Кіржава своїми котячими очима допомагала йому відшукати в темряві найменші уламки.

Мері повісила рюкзак на плечі та сказала:

— Віле, слухай мене уважно. Ми з тобою майже не розмовляли, тож, можна сказати, й досі залишаємося одне для одного незнайомцями. Але щойно ми з Серафіною Пеккала присягнулися, що завжди дбатимемо відповідно про тебе та Ліру, а потім я пообіцяла Лірі, що, коли ти мені дозволиш, я буду твоїм другом — однак навіть якби я не давала цих обіцянок, я все одно запропонувала б тобі свою дружбу. Ми обоє геть самотні, тож, гадаю, нам не слід… Я маю на увазі, нам нема з ким говорити про все це, окрім як між собою. Крім того, нам обом ще доведеться призвичаїтися до життя зі своїми деймонами. А ще в нас обох великі неприємності, і коли все це не повинно поєднати нас, то навіть не знаю, що ще…

— У вас неприємності? — Віл уважно подивився у відверте, дружне, розумне обличчя жінки.

— Річ у тому, що перед тим, як перейти до іншого світу, я розбила деяке обладнання в лабораторії, підробила документи та… Та разом ми впораємося з усім цим, а також із твоїми проблемами. Ми відшукаємо твою матір та забезпечимо її належним доглядом. І якщо тобі нема де жити, що ж, я не заперечуватиму, якщо ти житимеш у мене, і ми можемо оформити опіку — здається, так це називається? Звичайно, нам доведеться розробити, як то кажуть, легенду та дотримуватися її, але це не так уже й важко, так?

«Я й не знав, що в мене є друг, справжній друг», — подумав хлопець.

— Звичайно, так! — вигукнув він.

— Гаразд, тоді ходімо. Моя оселя десь за півмилі звідси, і ти знаєш, чого я зараз хочу найбільш за все? Чашечку кави! Ходімо ставити чайник.

За три тижні після тієї хвилини, коли Ліра побачила, як Вілова рука назавжди зачиняє вікно між їхніми світами, вона знову сиділа біля обіднього стола в Коледжі Джордана — як тоді, коли вперше відчула на собі чари пані Кольтер.

Цього разу кількість гостей була значно меншою: тут були лише вона, Ректор і дама на ім'я Ганна Рельф, голова жіночого коледжу Святої Софії. Пані Ганна також була присутня на тому, попередньому прийомі, і навіть якщо Ліра була здивована, побачивши її тут, вона все одно дуже ввічливо привіталася з нею. Пізніше виявилося, що пам'ять дівчини підвела її: пані Ганна виявилася набагато розумнішою, цікавішою та приємнішою людиною, ніж та старомодна похмура особа, котру вона пам'ятала.

Поки Ліри не