Віктор Гюго - Знедолені

опанував невиразний смуток, — такий смуток приходить надвечір, і можливо, він навіть прилітає з могили, що відкривається о цій порі.

Чи не витала в тих сутінках душа Фантіни? Хто знає.

Козетта підвелася, повільно обійшла круг саду, бредучи в росяній траві, і повернулась до лави.

Вона вже хотіла сісти, коли побачила на тому місці, яке щойно покинула, чималий камінь; раніше його там не було.

Козетта подивилась на камінь, питаючи себе, звідки він міг узятись. І тут їй подумалося, що цей камінь ніяк не міг сам собою опинитись на лаві, що хтось поклав його туди, що чиясь рука просунулася крізь ґрати огорожі, і їй стало страшно. Козетта втекла в дім, не зважуючись обернутися, і скоренько зачинила віконницю на замок та на засув скляні двері ганку.

— Батько повернувся? — запитала вона в Туссен.

— Ще ні, панно.

Схильний поринати в задуму, Жан Вальжан любив ніч та прогулянки й часто повертався дуже пізно.

— Туссен, ви не забуваєте зачиняти віконниці на залізні прогоничі? — спитала Козетта.

— О, будьте спокійні, панно!

— Тут таке безлюддя… — докинула Козетта.

— Що правда, то правда, — погодилася Туссен. — Тут тебе заріжуть — й ойкнути не встигнеш. А наш хазяїн ще й удома не ночує. Та не бійтеся, панно, я зачиняю вікна, як ото в кріпості. Подумати лишень, самі жінки! Ви тільки уявіть собі: заходять уночі до вас чоловіки й кажуть: «Ану, тихо!» — і починають різати нам горло. Не так страшно померти, — всі ми колись помремо, — але як, мабуть, гидко, коли вони до тебе торкаються! Та й ножі в них, либонь, тупі. О, Господи!

— Годі вам, — сказала Козетта. — Позамикайте все як слід.

Налякана мелодрамою, яку розіграла служниця, та ще, може, спогадами про події минулого тижня, Козетта звеліла Туссен оглянути всі вікна й двері, від льоху до горища, потім замкнулась у своїй кімнаті на засув, заглянула під ліжко й лягла. Спала вона погано.

Коли зійшло сонце, — а вранці ми завжди сміємося з нічного страху і тим дужче, чим більше вночі боялися, — отож коли зійшло сонце, Козетта прокинулась, і вчорашній переляк здався їй просто нічним кошмаром. «І що мені приверзлося? Як ото з димарем на минулому тижні. Ну й боягузкою я стала!» Сонце іскрилося крізь щілини віконниць, воно зачервонило шовкові фіранки й так підбадьорило Козетту, що вона подумала: «Не було там на лаві ніякого каменя, як і не було в саду чоловіка в круглому капелюсі. Той камінь мені привидівся».

Вона вдяглася, спустилася в сад, побігла до лави, і холодний піт виступив у неї на чолі. Камінь лежав!

«Оце так! — подумала Козетта. — Ану, подивімося, що тут таке».

Вона підняла камінь, який виявився досить важким. Під ним лежав конверт — без адреси й незапечатаний. Дівчина схопила конверт і розкрила його. Там був зошит із пронумерованими сторінками, списаними дрібненьким і, як здалося Козетті, досить гарним почерком.

Ні прізвища, ні підпису в зошиті не було. Кому ж адресовано листа? Напевне їй, бо невідома рука поклала конверт саме на її лаву. Від кого він? Козетта відчула себе під владою якихось чарів. Вона спробувала відвести погляд від аркушів, що тремтіли в її руці, й подивилася в небо, на вулицю, на залиті сонячним світлом акації, на голубів, які літали над сусіднім дахом. Потім її погляд несамохіть прикипів до зошита, і вона сказала собі: «Я повинна знати, що тут написано».

3. Серце під каменем

І ось що прочитала Козетта на тих сторінках:

«Коли всесвіт зосереджується для тебе в одній істоті й та істота стає Богом — ти закохався.

Любов — вітання, яке янголи посилають зорям.

Як сумує душа закоханого!

Як порожньо навкруг, коли поруч немає створіння, що одне заповнює собою світ!

Досить однієї усмішки з-під білого крепового капелюшка, щоб душа увійшла до палацу мрій.

Розлучені закохані, коли їм забороняють бачитись і не дають листуватися, знаходять тисячі таємних засобів спілкування. Вони посилають одне одному спів пташок, пахощі квітів, дитячий сміх і сонячне світло, зітхання вітру, мерехтіння зірок, цілий усесвіт. А чом би й ні? Усе творіння Боже має служити коханню.

О весно, ти — той лист, якого я посилаю їй!

Чому ми дивимось на зорю? Бо вона випромінює світло, й вона незбагненна. Але поруч із нами ще ніжніше сяйво і ще глибша таємниця. Це жінка.

Кожен із нас має створіння, яким він дихає. Втрачаючи це створіння, ми задихаємось. Тоді настає смерть. Жахливо померти від того, що втратив кохання.

Коли кохання зливає дві істоти в одну янгольську єдність, вони знаходять таємницю життя. Тепер вони тільки дві різні назви однієї долі — два крила одного духу. Кохайте, злітайте у височінь!

Того дня, коли ти зустрінеш жінку, яка промениться сяйвом, ти пропав, бо ти закохався. І тобі лишається тільки одне: думати про неї невідступно, щоб і вона була змушена думати про тебе.

Справжнє кохання вдається в розпач або впадає у захват через загублену рукавичку чи то знайдений носовичок. Кохання складається з нескінченно великого й нескінченно малого.

НІЧИМ не вдовольняється кохання. Здобувши щастя — людина прагне раю; здобувши рай — вона прагне неба.

«Чи приходить вона в Люксембурзький сад?» — «Ні, не приходить». — «Вона буває в цій церкві, так?» — «Вона більше тут не буває». — «Вона мешкає в цьому будинку?» — «Ні, вона виїхала». — «Куди вона переселилася?» — «Невідомо».

Яке горе — не знати адреси своєї душі!

Лежати поруч в одній могилі й іноді торкатись її руки — цього мені вистачило б на вічність!

Кохати — це дихати на небесах повітрям раю.

Я зустрів на вулиці юнака, бідного й закоханого. На ньому був старий капелюх і пошарпаний сурдут із протертими ліктями; вода проникала в його черевики, а проміння зірок — у його душу.

Яке то щастя, коли тебе кохають! І яке блаженство — коли кохаєш ти! Очищене пристрастю, серце стає безстрашним. Негідна думка вже не може пустити в ньому паросток, як не може вирости кропива на кризі. Душа стає прозора і неприступна для дрібних почуттів, вона ширяє над хмарами і над тінями світу, над безумствами, брехнею, ненавистю, марнославством, нуждою, вона витає в голубіні небесній і відчуває тільки глибокі підземні поштовхи долі, як гірські вершини відчувають землетруси.

Якби на світі не було жодного закоханого, сонце погасло б».

4. Що відчула Козетта, коли прочитала листа

Читаючи, Козетта усе глибше поринала в мрійливу задуму. Сторінки зошита були списані однією рукою, але