Мирослава Горностаєва - Астальдо

— А якщо тобі судилося померти в катівнях Ангбанду? — мовив Турондо, і голос його здригнувся, — тебе-то ніхто не вирятує звідти — другого такого божевільця не знайдеться в Ендоре.

Старший Нолофінвіон ледь прикрив віями свої грозові очі.

— Живим, — сказав, — мене не візьмуть… А на подальше — воля Судді. Прощавай, брате… Я любив тебе.

— Астальдо, — вимовив Туракано, — вчора… Я не хотів…

— Мине час, — сказав лагідно старший брат, — і я зможу простити тебе. За те, що було вчора… Однак, відступництво…

— Фіндекано!

— Namarie, брате…

У дворі цитаделі трохи ошелешені воїни з Ейтель-Сіріону пакували сакви, перемовляючись з готовими до від’їзду охоронцями Фіндекано. Порубіжників теж вразило спорожніле місто, і вони потиху обговорювали причини запустіння. Про справжню причину не здогадувався ніхто — занадто вона була неймовірною. Ант вже сидів верхи, а поруч з його конем нетерпляче гарцював Моретінде з саквами на шиї.

— Рушаймо! — скомандував Нолофінве, і загін зірвався з місця. Фіндекано скочив на коня, й ледве встиг махнути рукою сестрі, котра стояла на сходах, мов уособлення горя. Туракано у двір не вийшов.

У Ломіоні, куди прибули батько і син, Нолофінве дав Астальдо нові настанови.

— Я попросив би тебе, — говорив Великий Князь своїм розважливим голосом, — відвідати Егларест. Хоча князь Кірдан нині і не дуже нам довіряє, через оті чутки про наші біди, однак він пообіцяв, що не відмовить мені у союзі. Спробуй домовитися з ним, щоб він дозволив прибережним Телері заселити Віньямар. У нас не так багато воїнів — я не можу розділити військо, ти — тим більше. У Віньямарі має бути залога з Нолдор, і допоміжне військо з місцевих Квенді. Побережжя — наше слабке місце: ніхто не очікує удару звідтіля, а він, той удар, цілком можливий. Якщо в Ангбанді додумаються скерувати тварей на північ, в обхід наших застав, то вони зроблять величенький гак і вийдуть якраз до затоки Дренгіст. Тому, покидати Невраст не можна… Я сподіваюся, мій Астальдо, що ти впораєшся з завданням. Тим більше — твоя nerwen є племінницею Корабела. А чому вона не вийшла привітатись зі мною?

— Вона нині гостює в Егларесті у дядька, — відповів Фіндекано, сам дивуючись спокою свого голосу.

— Тим краще, — сказав Нолофінве, — якраз буде привід навідати суджену… І взагалі, коли вже ти дозволиш мені зробити панні звичаєвий дар? Другому Дому потрібен спадкоємець, а ти, мій єдиний нині син, так і не поспішаєш змінити срібло на золото.

— О, незабаром… — пробурмотів Фіндекано, вражений не так батьковими сподіваннями, яким ніколи не судилося збутися, як тим, що його назвали єдиним сином. Нолофінве викреслив Туракано зі свого життя не змигнувши оком, хоча Астальдо волів би не знати, що коїться нині у батьковому серці…

До Егларесту Фіндекано почав збиратися одразу опісля батькового від’їзду. Але збирався доволі довго — до самої весни. Він не боявся перемовин з Кірданом — найгірше, що могло його очікувати, це ввічлива відмова. Він не знав, що буде, коли він знову побачить Еріен.

Один час він думав направити до Егларесту посланника. Тоді передумав — такі важливі речі краще вирішувати самому. Весною з Неврасту подалися до незнаної потаємної долини останні піддані Туракано, про що сповістила брата Арельде, і палантир Віньямару замовк, щоб, можливо, ожити на новому місці. Фіндекано вислав на побережжя нечисленну залогу з воїнів-Нолдор, а сам, зі своєю вірною четвіркою та Антом, таки вирушив у інший бік — до Фаласу.

Дорога була довгою, і спонукала до роздумів. Фіндекано думав, що їм, Нолофінвіонам, якось особливо не щастить. Навіть шалені Феанаріони, незважаючи на постійні суперечки, трималися одне одного, а вже злагоді Арафінвіонів можна було позаздрити… Аракано, милий братик, котрий давно вже перетворився на спогад, на чиєму боці він був би нині? Чи пішов би за Туракано в отой його потаєний град, покинувши рідних на поталу Мороку? А татко, його крижаний князь… Як він мовив тоді, в Барад-Ейтель… «Твоя сльозина мені дорожча за діямант…»

Ні, батька не зроблено з криги, однак, якби більше тепла… Можливо тоді Туракано, принаймні, зостався б союзником… Нехай і в потаємному місті… Але втеча зі становиська… Чи не занадто? Чому все так зле? Невже це починає збуватись Прокляття? «Кожна добра справа буде обертатися лихом, а причиною тому буде ворожнеча між родами і страх перед зрадою…»

Фіндекано намагався викинути з голови подібні думки, і усміхався морю і сонячним променям на його хвилях… На нічному відпочинку його воїни купалися при місячному сяйві, врешті їхній задумливий князь, піддавшись на умовляння, приєднувався до них і забував про все на світі, заворожений морем.

Він боявся, що Егларест виявиться схожим на Альквалонде, але це було зовсім інше місто, збудоване біля гирла ріки Неннінг, з багатьма портами і гаванями. Матеріалом послужив все той же білий мармур, з якого Турондо побудував Віньямар, і яким пишалися заморські Телері в Гавані Лебедів, однак стольний град Кірдана мав вигляд оборонного міста — єдиного в Ендоре, яке довелося побачити Фіндекано. Корабел, врахувавши всі втрати і біди Першої Війни, вибудував град, який, принаймні, міг дати притулок його підданим в разі небезпеки. Багато Телері жило в невеличких приморських селищах, але селища ті тулилися до граду — вже швидше за звичкою, ніж від страху. По дорозі сюди Нолдор проминули ще один град — Брітомбар, котрий пишався біля гирла ріки Брітон. Град той мав княжого намісника, але не мав навіть поясу стін… Що ж — Телері не дуже розумілися на війні: нині Фіндекано найперше посилив би оборону фортеці, котра була розташована північніше. Однак, тут все залишилось незмінним від тих часів, коли орки вільно ґрасували по Західному та Східному Белеріанду і загрожували Доріату.

Мешканці побережжя проводжали проїжджих Нолдор зацікавленими, але, в цілому, доброзичливими поглядами. Їх пізнавали по незвичному тут чорному волоссю, по сяйливим очам, по вояцькій твердості в ніжних обличчях… В усякому разі, Фіндекано не почув жодного лихого слова у свій бік, хоча попередив своїх воїнів ще біля Брітомбару — не піддаватися на жодні образи, а чи лихослів’я.

— У нас — важливі перемовини, — наставляв князь свій невеличкий супровід, — а тому — ввічливість і ще раз ввічливість. Навіть, якщо когось з вас назвуть ницою істотою, або братовбивцею… Ми не знаємо, які чутки про нас гуляють по Фаласу.

- І зовсім нікого не можна викликати на двобій? — обережно спитав Мірімон.

— Не можна навіть насміхатися над тутешніми Еldrim, нерозумний Нолдо, — ніжним голосочком озвався Алмареа, — навіть коли нас спитають, куди це випарувалося населення Неврасту,